Піранезі

«Усі книжки є дверима; а деякі з них є шафами. В Оксфорді середини XX століття К. С. Льюїс провів нас крізь шафу до Нарнії; у “Гобіті” й “Володарі перснів” його друг Дж. Р. Р. Толкін подарував нам Середзем’я, яке стало взірцем для інших світів. Льюїс створив Нарнію, поєднавши скандинавський пейзаж, істот із грецької міфології й Белфаст свого дитинства. Хай що там казатимуть його критики, це місце потужних фізичних насолод і страждань — там є танці, бенкети й вакхічні гуляння, — проте в Нарнії я мокла до нитки, мерзла й почувалася нещасною більше, ніж у Середзем’ї.

Пуристи від фентезі дуже переймаються внутрішньою узгодженістю інших світів[52]: схвалюють те, як обережно Толкін послуговувався германськими культурами й мовами, проте обурюються, що Льюїс дозволив нарнійським бобрам і фавнам мати книжки та швейні машинки. Це не стосується суті. Ці речі символізують домашній затишок, тепло, безпеку, добро. В уявних світах ми зустрічаємось із власними страхами, радощами й потребами, перетвореними на реальних істот, предмети й пейзажі. Ми торкаємося символів і йдемо з ними на герць. Через це уявні світи часто видаються більш повноцінними, ніж наш. Виникає це дивне відчуття упізнавання: так, саме таким має бути світ. Скільком дітям видавалося, що в душі вони більше нарнійці, ніж шотландці, англійці чи каліфорнійці?»

(Далі Кларк назвала серед улюблених авторів, окрім Льюїса, Толкіна, Філіпа Пулмана, Террі Пратчетта й Урсулу К. Ле Ґуїн.)

У романі Сюзанни Кларк можна виявити алюзії (лишаємо осторонь запитання про те, наскільки свідомі) на «Ґорменґаст» Мервіна Піка, «Ствердження» Крістофера Пріста, «Міст» Ієна Бенкса, «Острів напередодні» Умберто Еко, «Дім листя» Марка Данилевського. А головний герой роману отримав своє назвисько на честь італійського художника-графіка Джованні Баттісти Піранезі (1720–1778), який провів більшу частину життя, вивчаючи й замальовуючи римські будівлі, пам’ятки та руїни (цикли «Краєвиди Риму», «Римські старожитності»). На деяких гравюрах, як-от на «Аппієвій дорозі», фантазія художника нагромадила фантастичні статуї. Проте найславетніше творіння Піранезі — цикл «Уявні в’язниці»: його величезні, майже гротескові склепінчасті будівлі з нескінченними сходами й переходами вплинули на мистецтво романтиків і сюрреалістів. За легендою, ці образи Піранезі побачив у маренні, під час нападу малярійної лихоманки. У романі сказано, що ім’я Піранезі «пов’язане з лабіринтами»; заміна «в’язниць» на «лабіринти» в мовленні героя не випадкова, хоча творіння італійського гравера, звісно, подібні до лабіринтів. Однак у романі Кларк і приміщення Будинку, і розташовані в ньому Статуї не списані з гравюр Піранезі: письменниця спиралася лише на свої спогади про них.

Найперша сцена роману, в якій Піранезі видирається вгору стіною, можливо, виросла з опису гравюри з циклу «В’язниці», який створив Томас де Квінсі у книжці «Сповідь англійського пожирача опіуму» (1822): «Пробираючись уздовж стін, ви бачили сходи; а на них навпомацки ліз угору сам Піранезі». Де Квінсі з пам’яті передає те, що йому розповідав Семюел Тейлор Колрідж, тому не дивно, що жодній реальній гравюрі цей пасаж не відповідає.

Кларк давно любить роботи Піранезі й була б не проти прогулятися всередині них; не дивно, що художник згадується і в інших її книжках. У «Стрейнджі й Норреллі» гравюри, що зображають світ по той бік дзеркал, описано так: