Піранезі

Я думаю про доктора Кеттерлі, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую з дев’ятнадцятої північно-західної зали. Це статуя чоловіка, що стоїть коліньми на постаменті; поряд лежить меч із клинком, розламаним нап’ятеро. Довкола — інші уламки, залишки сфери. Чоловік розбив своїм мечем сферу, бо хотів її зрозуміти, але, виявляється, знищив і сферу, й меч[47]. Це його спантеличує, та він не бажає змиритися з тим, що сфера розбита й нічого не вартує. Він підібрав деякі частинки й уважно дивиться на них, сподіваючись, що вони врешті дадуть йому нові знання.

Я думаю про Лоуренса Арна-Сейлза, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую, що стоїть у верхньому вестибюлі обличчям до верхівки сходів (тих, що здіймаються з тридцять другого вестибюля). Це статуя папи-єретика на престолі. Він гладкий, розпухлий. Хитається на троні безформною масою[48]. Трон величний, але мало не розколюється надвоє під цією вагою. Папа знає, що огидний, але видно, що ця думка його тішить. Він насолоджується тим, що чимось шокує. На його обличчі сміх змішаний із торжеством. «Погляньте на мене, — неначе каже він. — Погляньте на мене!»

Я думаю про Рафаель, і в мене в голові виринає образ — ні, два образи.

В уяві Піранезі її зображає статуя в сорок четвертій західній залі. То статуя королеви на колісниці, оборонниці свого народу. Вона — сама доброта, сама лагідність, сама мудрість, саме материнство[49]. Піранезі бачить Рафаель такою, бо Рафаель його врятувала.

Однак я обираю іншу статую. В моїй уяві Рафаель — статуя в передпокої, що між сорок п’ятою та шістдесят другою північними залами. Це постать, що йде вперед, тримаючи ліхтар. Чітко визначити стать цієї постаті важко: зовнішність у неї андрогінна. З того, як вона (чи він) тримає ліхтар наввисячки й дивиться на те, що чекає попереду, можна здогадатися, що її оточує величезна пітьма; передусім я здогадуюся, що вона сама[50] — може, з власного вибору, а може, через те, що всім іншим забракло відваги піти за нею в темряву.

У цьому світі мільярди людей, але Рафаель я знаю найкраще й люблю найбільше. Тепер я набагато краще — краще, ніж міг би зрозуміти Піранезі, — розумію, яку велику справу вона зробила, прийшовши мене шукати, розумію її відвагу.

Я знаю, що вона часто вертається до лабіринту. Іноді ми йдемо разом, іноді вона йде сама. Її сильно приваблюють тиша й самотність. Серед них вона сподівається знайти те, чого потребує.

Це мене бентежить.

— Не зникай, — строго кажу я їй. — Не зникай.

Рафаель робить тужливо-веселе обличчя.

— Я не зникну, — обіцяє вона.

— Ми не можемо вічно рятувати одне одного, — кажу я. — Це просто смішно.

Вона всміхається. В цій усмішці відчувається трохи смутку. Проте вона досі користується тими парфумами (найперше, що я про неї дізнався), і вони досі навівають мені думку про Сонячне Світло й Щастя.

У моїй голові всі припливи

ЗАПИС ВІД ЗО ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

У моїй голові всі припливи, їхня пора, їхній початок і кінець. У моїй голові всі зали, їхня нескінченна вервечка, заплутані шляхи. Коли цей світ стає для мене нестерпним, коли мені набридають гамір, бруд і люди, я заплющую очі й називаю самому собі певний вестибюль, а тоді залу. Уявляю, ніби йду з вестибюля до зали. Точно зауважую двері, крізь які маю пройти, повороти праворуч і ліворуч, які треба зробити, статуї на стінах, які маю проминути.

Учора мені наснилося, ніби я стою в п’ятій північній залі навпроти статуї горили. Горила зійшла з постаменту й пішла до мене — поволі, спираючись руками на підлогу. У місячному сяйві вона здавалася сіро-білою. Я обвив руками її величезну шию та сказав, що дуже радий повернутися додому.

Прокинувшись, я подумав: «Я не вдома. Я тут».

Почало сніжити

ЗАПИС ВІД 1 ГРУДНЯ 2018 РОКУ

Сьогодні по обіді я пройшов містом, прямуючи до кав’ярні, де мав зустрітися з Рафаель. Надворі було близько пів на третю; день минав майже без світла.

Почало сніжити. Низькі хмари висіли над містом сірою стелею; сніг приглушив шум автівок так, що той став майже ритмічним — невпинним шиканням, схожим на звук прибою, що нескінченно б’ється об мармурові стіни.

Я заплющив очі. Відчув спокій.

Парк. Я зайшов до нього й покрокував алеєю повз високі старезні дерева й широкі тьмяні прогалини, порослі травою. Блідий сніг сіявся крізь голі зимові гілки. Між деревами іскрилося світло автівок на далекій дорозі: червоне, жовте, біле. Було дуже тихо. Хоча сутінки ще не прийшли, злегка світилися вуличні ліхтарі.

Стежкою ходили люди. Повз мене пройшов старий чоловік. Він здавався сумним і втомленим. Полопані вени на щоках, їжакувата сива борода. Коли він примружився на сніг, що падав, я усвідомив, що знаю цього чоловіка. Його зображено на північній стіні сорок восьмої західної зали. Там він у образі короля, що в одній руці тримає маленьку модель обнесеного стінами міста, а другу підніс у благословенні. Мені захотілося ухопити його й вигукнути: «В іншому світі ви король, шляхетний і добрий! Я бачив!». Але я надто довго вагався, і він зник у натовпі.