Піранезі

Припущення Ескілла має одну перевагу: воно пояснює, чому Метью Роуз Соренсен знайшовся тоді ж (чи, може, з різницею в один-два дні), коли зник Кеттерлі. Інакше це дивний збіг. Проти гіпотези свідчить те, що ні Арн-Сейлз, ні Кеттерлі ніколи не користувалися цими зникненнями як доказами на користь будь-чого. Ба більше, Кеттерлі багато років гучно засуджував Арна-Сейлза.

Ескілла це не бентежило, і він двічі допитав мене. Це молода людина з приємним, добродушним, розумним обличчям і пишними дрібними каштановими кучерями. Носить синій костюм і сіру сорочку, говорить із йоркширським акцентом.

— Ви знали Валентайна Кеттерлі? — питає він.

— Так, — кажу я. — Відвідував його в середині листопада 2012 року.

Ця відповідь його, схоже, задовольняє.

— Незадовго до вашого зникнення, — зауважує він.

— Так, — підтверджую я.

— І де ви були? — питає він. — Коли зникли.

— Я перебував у будинку з багатьма кімнатами. Будинком прокочується море. Іноді воно накривало мене з головою, та я завжди рятувався.

Ескілл зупиняється й супиться.

— Це не… Ви не… — починає він. Замислюється на мить. — Я хочу сказати, що ви були не зовсім здорові. Нервовий зрив чи щось таке. Принаймні мені так казали. Ви лікуєтеся?

— Рідні влаштували мені візити до психотерапевта. Проти цього я заперечень не маю. Проте від ліків я відмовився, і досі ніхто не наполягав, щоби я приймав їх.

— Що ж, сподіваюся, вам стане краще, — добродушно каже він.

— Дякую.

— Я хочу розібратись ось із чим, — каже він. — Чи доктор Кеттерлі умовляв вас кудись із ним піти? Він вас тримав десь проти вашої волі? Чи мали ви змогу вільно приходити та йти?

— Так. Я був вільний. Приходив і йшов геть. На одному місці не лишався. Я сходив сотні, а може, й тисячі кілометрів.

— А… Ну, гаразд. А доктор Кеттерлі був поруч із вами, коли ви ходили?

— Ні.

— З вами хтось був?

— Ні. Я був геть сам.

— А. Ну, ясно.

Джеймі Ескілл дещо засмучений. Я, в певному сенсі, теж: засмутився через те, що засмутив його.

— Що ж, — каже він. — Не хочу забирати у вас надто багато часу. Я знаю, що ви вже говорили з сержанткою кримінальної поліції Рафаель.

— Так.

— Вона чудова, правда? Тобто Рафаель.

— Так.

— Я не здивований, що вона вас відшукала. Ну, тобто якщо вже комусь випало вас знайти, то, звісно, їй, — він ненадовго замовкає. — Так, вона може бути трохи… Тобто вона не дуже… — Він ворушить пальцями в повітрі, неначе хапаючи невловимі слова. — Тобто з нею не найлегше працювати. А тайм-менеджмент? Однозначно не її коник. Але, чесно кажучи, ми всі дуже високої думки про неї.

— Бути дуже високої думки про Рафаель — це правильно, — кажу я йому. — Вона надзвичайна людина.

— Точно. Вам розповідали про Пінні Віллера?

— Ні, — кажу я. — Хто чи що таке Пінні Віллер?

— Хлопець із якогось міста в Мідлендзі, де Рафаель починала свою кар’єру. У нього все було догори дриґом, вічно якісь проблеми, рано чи пізно таким людям доводиться близько знайомитися з нами.

— Недобре.

— Так, недобре. Так от, якось його щось роздраконило, й він заліз у соборну вежу. Вибрався на якусь галерею й почав голосно лаяти людей у соборі. Він завжди тягав із собою кілька тюків старих брудних газет, тож почав їх підпалювати й кидати в людей.

— Який жах.

— Отож. Страшне, га? Коли ми, тобто поліція, туди дісталися, був вечір: довкола напівтемно, тільки підпалені аркуші газет літають, а люди сновигають повсюди з вогнегасниками й відрами піску. Рафаель і ще один хлопець спробували дістатися до Пінні Віллера, та коли вони піднімалися сходами — а там було дуже тісно, мало простору, — Пінні скинув ще купу підпалених газет, і частина з них обліпила обличчя напарнику Рафаель. Тож йому довелося відступити.

— Але Рафаель не відступила, — дуже впевнено кажу я.

— Ні, не відступила. За правилами ж, мабуть, мусила, але не відступила. Коли вона дісталася галереї, в неї палало волосся. Але ж це Рафаель, самі розумієте. Сумніваюся, що вона це взагалі помітила. Людям унизу довелося кричати їй, щоб вона загасила вогонь. Вона сіла поряд із Пінні Віллером і вмовила його не жбурляти підпалені газети, а потім — спуститися. Доволі сміливо, еге ж?

— Сміливіше, ніж ви думаєте. Вона не любить висоти.

— Не любить?

— Їй на висоті недобре.

— Таке її не зупиняє, — каже він.

— Ні.

— Дякувати Богові, що їй з вами все було простіше. Ну, тобто не довелося йти крізь вогонь абощо. Вона просто побувала на морі. Принаймні я таке чув — буцімто вона знайшла вас біля моря.

— Так. Я був поряд із морем.

— Багато зниклих людей знаходять десь біля моря, — задумливо каже він. — Гадаю, в ньому і справа. Воно заспокоює.

— Мене вже точно заспокоювало, — кажу я.

Він бадьоро всміхається мені й каже:

— Чудово.

Метью Роуз Соренсен знайшовся

ЗАПИС ВІД 27 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена питають мене, де я був.

Я кажу їм те саме, що й Джеймі Ескіллу: що перебував у будинку з багатьма кімнатами; будинком прокочується море, й іноді воно накривало мене, та я завжди рятувався.