ПІСНІ

Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди,
Добрі лю­ди, ви, сусіди,
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
Що жу­рю­ся я завсігди.
Літа мої мо­лодії…
Що ж по то­му? Що ж по то­му,
Як без щас­тя, як без долі
Жити в світі мо­ло­до­му?
Моє щас­тя за го­ра­ми,
Може, дру­гим по­ма­гає.
Моя до­ля враз з Ду­наєм
В синє мо­ре уп­ли­ває.
Життя моє! Жит­тя моє!
Ти - по­ко­ше­ная ни­ва.
Не зос­та­лась, не приг­ну­лась
Жадна квіточ­ка щас­ли­ва.
Серце сох­не, сер­це чах­не,
Душа ра­да в хо­ло­до­чок;
Но де гля­ну, по­див­лю­ся -
Тільки камінь та пісо­чок.
Серце сох­не, сер­це чах­не,
Як в полі би­ли­на тая,
Поки йо­го не при­гор­не
Де мо­ги­ла си­ро­вая.
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
Хто ж рідненький там зап­ла­че?
Хіба во­рон чор­нок­ри­лий,
Пролітаючи, зак­ря­че!..
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
Хто ж за ме­не спо­га­дає?
Як по­ду­маю за сеє,
З жа­лю сер­це роз­пу­кає…
Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди,
Не ди­вуй­тесь ви, сусіди,
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де по­ки­нув я дівчи­ну,
Де по­ки­нув чорні очі…
Повій, вітре, з по­лу­ночі.
Між яра­ми там до­ли­на,
Там біленькая ха­ти­на,
В тій ха­тині го­лубонька,
Голубонька-дівчинонька.
Повій, вітре, до схід сон­ця,
До схід сон­ця, край вікон­ця.
Край вікон­ця постіль біла,
Постіль біла, дівча ми­ле.
Зупинися ниш­ком-тиш­ком
Над рум'яним білим лич­ком,
Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся,
Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся.
Як спить ми­ла, не збу­ди­лась -
Нагадай їй, з ким лю­би­лась,
З ким лю­би­лась і ко­ха­лась
І ко­ха­ти при­ся­га­лась…
Як заб'ється їй сер­денько,
Як дівча зітхне тя­женько,
Як зап­ла­чуть чорні очі,
Вертай, вітре, к по­лу­ночі.
А як ме­не по­за­бу­ла,
Як не­лю­ба при­гор­ну­ла -
Ти розвійся край до­лині,
Не вер­тай­ся з Ук­раїни…
Вітер віє, вітер віє;
Серце ту­жить, сер­це мліє…
Вітер віє, не вер­тає,
Серце з жа­лю за­ми­рає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

1

Не знаєш ти го­ря,
Не відаєш жа­лю, -
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
Заліза пу­да­ми
І на­чин­ня маєш,
Сядеш у світлиці -
Думоньку га­даєш.
І га­даєш ду­му:
Скільки пудів взя­ти,
Щоб, на ди­во світу,
Штабу ізку­ва­ти.
І вдруг твої слу­ги
Вугля на­си­па­ють,
Широкії міхи
Вогонь роз­ду­ва­ють.
Горить чор­не вуг­ля,
Горить, не зга­сає,
Залізо ка­литься,
Іскри роз­си­пає.
Залізо збіліло -
Хватаєш кліща­ми,
Кладеш на ко­вад­ло,
Вариш мо­лот­ка­ми.
І го­то­ва шта­ба,
І не маєш. Жа­лю…
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!

2