Пісні далекої Землі

У першому наближенні виходить, що нам потрібно буде вмикати двигун протягом тридцяти років, аби уповільнити рух планети настільки, щоб вона доволі наблизилась до свого сонця, змінюючи свій клімат на значно тепліший. Після цього ще двадцять п’ять років потрібні будуть, аби, зновтаки регулярно вмикаючи двигун, закруглити орбіту планети. Але більшу частину цього часу Саган2 буде цілком придатний для життя, хоч доти, доки не буде досягнуто остаточної орбіти, зими будуть вельми суворі.

Отже, кінець кінцем, матимемо незайману планету, дещо більшу розмірами за Землю, з сорока відсотками океану та середньою температурою двадцять п’ять градусів. Повітря матиме кисню сімдесят відсотків земного вмісту, але цей відсоток безперервно зростатиме. Настане час розбудити дев’ятсот тисяч землян, які до цього перебуватимуть у сплячці, й подарувати їм новий світ.

Такий сценарій буде здійснено, якщо тільки несподівані події або відкриття не змусять нас від нього відійти. А коли трапиться найгірше…

Доктор Варлі трохи затнулася, по тому хмуро посміхнулась.

— Ні — що б не трапилось, нас ви більше не побачите! Якщо Саган2 виявиться неможливим, маємо ще одну ціль за тридцять світлових років далі. Вона, можливо, навіть краща.

Очевидно, ми постараємося колонізувати обидві. Але вирішуватимуть це наші нащадки.

Знадобився деякий час, щоб дискусія пішла нормальним руслом: більшість академіків здавались приголомшені, хоч аплодували цілком щиро. Президент, який завдяки довголітньому досвіду завжди мав кілька заздалегідь заготовлених питань, розпочав дискусію сам:

— Незначне питання, докторе Варлі: на честь кого або чого названо Саган2?

— На честь одного автора науковофантастичних творів початку третього тисячоліття.

Це, як і сподівався президент, зламало лід мовчання:

— Ви сказали, докторе, що Саган2 має принаймні одного супутника. Що буде з ним, коли ви зміните орбіту планети?

— Нічого, як не рахувати легких пертурбацій. Він і далі рухатиметься навколо своєї планети.

— Якби Директива — якого там, 3500го?..

— 3505го.

— …була прийнята раніше, чи були б ми тут нині? Я маю на увазі, що на Талассу тоді вхід стороннім було б забороненої

— Дуже цікаве питання, ми часто його обговорювали. Дійсно, розсіювальна місія 2751 року, коли ваш материнський корабель було відправлено на Південний острів, ішла врозріз із майбутньою Директивою. На щастя, тоді питання так не стояло. Проте оскільки суходільних тварин тут немає, принцип невтручання не було порушено.

— Принцип надто надуманий, — заявив один із наймолодших академіків, викликавши посмішки багатьох своїх старіших побратимів. — Вважаючи, що кисень означає життя, як можете ви бути певні, що й життя означає кисень? Можна уявити собі безліч різноманітних істот — навіть і розумних — на планетах, де бракує кисню, ба навіть атмосфери взагалі. Якщо нашими еволюційними наступниками, як вважає чимало філософів, є розумні машини, то для них найкраще така атмосфера, в якій би вони не ржавіли. А чи маєте ви уявлення про вік Сагана2? Може, він уже проминув кисневобіологічну еру і вас там зустріне якраз машинна цивілізація?

Почувся несхвальний гомін серед присутніх, і хтось з огидою промимрив: «Наукова фантастика!» Доктор Варлі зачекала, поки знов настала тиша, а тоді лаконічно відказала:

— Ми над цим не надто сушили голову. А якщо дійсно натрапимо на машинну цивілізацію, тоді принцип невтручання вже буде ні до чого. Мене набагато більше турбувало б, що вона зробить нам, аніж навпаки!

Дуже старий чоловік — найстарший серед тих, кого доктор Варлі бачила на Талассі, — повільно піднімався на ноги десь у задніх рядах. Головуючий швиденько щось написав і передав папірця: «Проф. Дерек Уїнслейд — 115 — В. С. Тал. науки — історик». Доктор Варлі замислилась була над оцим «В. С», але якимсь таємничим проблиском інтуїції збагнула, що воно означає «Великий Старець».

І якраз закономірно, подумала, що старійшиною талассіанської науки є саме історик. Адже за всю свою сімсотрічну історію на Трьох Островах було не багато справжніх мислителів.

Це, однак, не обов’язково було приводом для критики. Талассіани ж були змушені будувати інфраструктуру своєї цивілізації від нуля, не маючи ні відповідних умов, ані стимулів для будьяких досліджень, що не мали б суто практичного значення. Та була ще одна — серйозніша та гостріша — проблема кількості населення. В будьякій науковій дисципліні й будьякої пори просто не може бути на Талассі досить учених, щоб досягти «критичної маси» — мінімальної кількості взаємодіючих умів, потрібної для народження фундаментальних наукових ідей та вторгнення в нові сфери знання.