Пісні далекої Землі

Особисто капітан Бей з цим погоджувався. Але команда корабля являла собою демократичне суспільство, членами якого були високоосвічені люди з розвиненим почуттям відповідальності, і Корабельний Статут саме на цьому ґрунтувався. Нові талассіани попросили скликати Раду, щоб опублікувати свої погляди; він уже пообіцяв це, і якщо зараз відмовиться, то це буде порушенням довіри, покладеної на нього ще двісті років тому на Землі.

Скликати Раду було справою нелегкою. Оскільки кожен, без винятку, мав отримати право голосу, довелося вносити зміни до графіків роботи та чергувань, переривати сон відпочиваючих. Той факт, що половина команди перебувала на Талассі, створював іще одну проблему — безпеки. Адже, хоч який був би виник, украй важливо, щоб талассіани випадком не почули дебатів…

І тому Лорен Лоренсон був один, і двері його тарнійського кабінету вперше за весь час були зачинені. Почалась Рада, і знов він надягнув окуляри повного огляду; та цього разу він уже не плив підводним лісом. Він перебував на борту «Магеллана», в знайомій залі засідань, вдивляючись в обличчя своїх колег, а часом вмикав екран, де з’являтимуться їхні коментарі, а згодом виникне й остаточний вердикт. Зараз же на екрані було одне коротке повідомлення:

«ВИРІШУЄТЬСЯ: Чи завершити місію космічного корабля «Магеллан» на Талассі, оскільки всі її основні цілі можуть бути досягнуті тут».

«Ага, так Мозес на кораблі, — подумав Лорен, роздивляючись присутніх. — Тожто я давненько його не бачив. Вигляд має заклопотаний — втім, як і капітан. Може, все це серйозніше, ніж я собі уявляв…»

Келдор злегка постукав по столу, привертаючи увагу:

— Капітане, офіцери, панове колеги! Хоч це наша перша Корабельна Рада, всі ви знаєте процедурні правила. Коли хто бажатиме взяти слово, хай підніме руку. Коли хто захоче зробити заяву письмово, хай використовує клавіатурну панель; всі адреси навмисно переплутано, щоб забезпечити повну анонімність. Але в обох випадках прошу висловлюватись якомога коротше. Якщо немає заперечень, переходимо до розгляду пункту нульнульодин.

Хоч «нові талассіани» й додали деякі аргументи, все ж, по суті, під номером 001 залишався той самий меморандум, що так приголомшив капітана Бея два тижні тому — відтоді йому не вдалося з’ясувати його авторство.

Либонь, найвиразнішим додатковим моментом стала думка, що залишитися тут — то їхній обов’язок: Талласа потребує їх технічно, культурно, генетично. Ще б пак, міркував Лорен, борючись із спокусою погодитися з цим. Але в усякому разі треба спершу спитати в них. Ми ж бо не якісь там імперіалісти давніх часів — чи, може, саме так стоїть справа?

Кожен мав досить часу ознайомитися з меморандумом; Келдор знов постукав по столу:

— Ніхто ще… е… не попросив дозволу висловитись на користь запропонованого; звичайно, вони ще матимуть таку можливість. Тож я надаю слово лейтенантові Ельгару для виступу проти.

Реймонд Ельгар був мислячий юний інженер з енергетичних та комунікаційних систем, якого Лорен знав лише побіжно; він був обдарований музично і ще нібито писав епічну поему про цю подорож. Щоправда, на прохання прочитати бодай малий уривок незмінно відповідав: «Зачекайте до Сагана2 плюс один рік».

Було зрозуміло, чому лейтенант Ельгар згодився на цю місію (якщо дійсно згодився). Мабуть, як претендуєш на роль поета, то інакше не вдієш; може, й насправді він працює над тим епічним твором.

— Капітане… колеги… відкрийте мені свої вуха…

«Дивний вираз, — подумав Лорен, — Цікаво, чи сам його вигадав?»

— Думаю, всі зі мною погодяться — як серцем, так і розумом, — що ідея залишитись на Талассі має чимало принад. Та зважмо такі речі.

Нас тут лише сто шістдесят один чоловік. Чи маємо ми беззаперечне право приймати рішення за мільйон сплячих?

Подруге, слід подбати про талассіан. Було запропоновано, щоб ми, зоставшись тут, допомагали їм. Та чи так буде? Вони мають свій спосіб життя, який їх цілком влаштовує. Тепер візьміть до уваги наше минуле, нашу підготовку до мети, якій ми присвятили себе багато років тому. Чи можна уявити собі, що мільйон землян увіллється в талассіанське суспільство, не зруйнувавши його вщент?

І ще — питання нашого обов’язку. Чоловіки й жінки покоління за поколінням приносили себе в жертву, аби ця місія стала реальністю — аби дати людській расі ліпший шанс на виживання. Чим більшої кількості сонць досягнемо, тим більшою буде наша застрахованість від можливих лих. Ми вже бачили, на що здатні талассіанські вулкани; хто знає, що тут може статись у наступні століття?

Чули ми балачки про інженерну тектоніку, яка нібито створить новий суходіл, простір для збільшення населення. Чи варто нагадати вам, що навіть на Землі, після тисячоліть досліджень та наукового прогресу, ця наука так і не стала точною. Згадайте катастрофу 3175 року на плиті Наска! Я не можу уявити собі нічого необачнішого, ніж втручатися в сили, що дрімають у надрах Таласси.

Додати до цього нема чого. Ця справа може мати тільки одне рішення: талассіан залишаємо їхній власній долі; ми ж летимо далі до Сагана2.