Пісні далекої Землі

Келдора знайшли швидко в покоях пані Фаррадайн, яка на ньому, як на морській свинці, випробувала свої ідеї щодо переоздоблення президентського особняка. За кілька секунд з’явився й прем’єрміністр з непроникним, як завжди, виразом обличчя.

Коли всі посідали, президент, склавши руки, відкинувся назад у своєму пишному кріслікаталці й звинувачувально поглянув на гостей.

— Капітане Бей, докторе Келдор, ми отримали певну інформацію, яка нас надто схвилювала. Ми бажаємо знати, чи міститься правда в повідомленні, що нині ви намагаєтесь закінчити свою місію тут — а не на Сагані2.

Капітан Бей відчув величезне полегшення — а відтак одразу роздратування: адже це свідчило про порушення інформаційної безпеки. Він сподівався, що талассіани ніколи не дізнаються про ту петицію та про Корабельну Раду, хоч, певно, чекати таке було занадто оптимістичним.

— Пане президент, пане прем’єрміністр, якщо й дійшли до вас подібні чутки, я можу вас запевнити, що в них немає ні зернятка правди. Навіщо б це нам щодня піднімати нагору по шістсот тонн льоду для відбудови нашого щита, як ви гадаєте? Чи завдавали б ми собі такого клопоту, якби планували лишитися тут?

— Можливо. Якщо з якихось причин ви змінили свої плани, то навряд чи станете припиняти налагоджені операції, ризикуючи викликати наші підозри.

Це швидке заперечення шокувало капітана: він явно недооцінив цих милих людей. Тоді зрозумів, що вони — або їхні комп’ютери — вже заздалегідь, мабуть, проаналізували всі можливі варіанти.

— Щира правда. Але я хотів би вам сказати — хоч це рішення конфіденційне і ще не оголошене, — що ми плануємо подвоїти продуктивність праці, аби швидше закінчити відбудову щита. Тобто плануємо не тільки не залишитись тут, а, навпаки, розпрощатися з вами якомога раніше. Я сподівався повідомити вас про це за сприятливіших обставин.

Навіть прем’єр не зміг повністю приховати свій подив, а президент навіть не намагався. Не чекаючи, доки вони прийдуть до тями, капітан Бей продовжив наступ:

– І з вашого боку було б справедливо, пане президент, коли б ви подали нам докази цього… звинувачення. Бо інакше як ми маємо його спростовувати?

Президент глянув на прем’єрміністра. Прем’єрміністр глянув на гостей:

— Боюсь, це неможливо. Адже це виявить наші джерела інформації.

— Тоді ми з вами зайшли в глухий кут. Ми не зможемо вас переконати, доки насправді не відлетимо — згідно з переглянутим графіком, за сто тридцять діб віднині.

Настала глибокодумна похмура тиша; тоді Келдор промовив:

— Чи можу я коротко поспілкуватися з капітаном вічнавіч?

— Звичайно.

Коли вони вийшли, президент спитав у прем’єра:

— Чи правду вони кажуть?

— Келдор брехати не стане, цього я певен. Але, можливо, він не знає всіх фактів.

Вести далі дискусію не було часу, бо представники землян повернулися перед очі своїх звинувачів.

— Пане президент, — сказав капітан, — доктор Келдор та я згодні в тому, що нам слід депрощо вам розповісти. Ми сподівалися, що вдасться це не розголошувати — бо річ не дуже приємна і, як ми вважали, вже вирішена. Та, можливо, ми помиляємось, і в такому випадку не виключено, що потребуватимемо вашої допомоги.

Він дав короткий огляд перебігу подій, які передували Раді, і наступних, а на закінчення сказав:

— Якщо бажаєте, я готовий показати вам записи. Нам нема чого приховувати.

— Обійдемося, Сірдаре, — мовив президент, який наче скинув з плечей величезний тягар. Прем’єрміністр, проте, ще не міг потамувати занепокоєння:

— Ее… хвилиночку, пане президент. Це не спростовує отриманих нами повідомлень. Вони ж були дуже переконливі, як пам’ятаєте.

— Не йму сумніву, що капітан зможе все пояснити.

— Тільки коли скажете мені, про що йдеться.

Настала ще одна пауза, після чого президент потягнувся за карафкою з вином.

— Спочатку хильнемо трохи, — бадьоро проголосив він, — а вже тоді я вам скажу, як ми дізналися.

41. Розмова на подушці

Все пройшло дуже гладко, мовив собі Оуен Флетчер. Звичайно, наслідки голосування принесли йому деяке розчарування, хоч він сумнівався, наскільки точно вони відображали розкид думок на борту корабля. Адже він проінструктував двох своїх товаришівспівзмовників, аби вони голосували проти, щоб не розкрити справжньої чисельності — досі мізерної — «нових талассіан».

А от що робити далі, становило, як завше, проблему. Він був інженер, а не політик — хоча швидко схилявся до того, щоб стати ним — і вже не бачив способу залучити нових прибічників, ховаючись у тінь.

Залишалось тільки дві альтернативи. Перша й найлегша — покинути корабель перед самим відльотом, тобто просто зникнути. Капітан Бей буде надто зайнятий, щоб полювати за ними — навіть коли матиме такий намір, — а їхні друзіталассіани надійно сховають їх до відльоту «Магеллана».

Але це буде подвійним дезертирством — нечуваним у тісній сабрівській громаді. Бо довелося б покинути своїх сплячих колег — а серед них були його власні брат та сестра. Що подумають вони про нього три століття по тому, прокинувдиись на чужому Сагані2, коли дізнаються, що він міг відчинити для них двері Раю, але не зробив цього?