Подорожі філософа під кепом

Гуляєв побудував один прес, потім другий, кращий, потім третій, майже зовсім механізований. Продуктивність третього преса була коло трьохсот тисяч квадратних метрів на рік. Це була ціла фабрика, хоч на ній працювало всього три душі. На старих пресах робітники, рискуючи покалічити пальці, в'язали очерет дротяними гачками, як баба в'яже сніп. Гуляєвський прес сам робить гачки, сам в'яже, сам одрізає дріт. З Ленінграда приїхала комісія вже не навчати Гуляєва, а вивчати досвід Емби. Самоук Гуляєв на той час був уже головним інженером великого механічного заводу, що виріс тут спід землі. В 1933 році Госстройиздат випустив книжку про комишит. Книжка ця, правда, написана не руською мовою, а звичним науково-канцелярським жаргоном. Там сказано, що гуляєвський станок «з'являється величезним кроком вперед, що вносить майже переворот у цій ділянці...» і т. д. Спід приказного суржика автора книжки проглядає справжня стримана радість, він дав на обкладинці фото великого будинку Ембанафти з гуляєвського комишиту, а в тексті – фото станка. Поруч стоїть сам Гуляєв, під вусами почувається усмішка.

Все це згадав той, що їхав на таратайці. Проте можливо, що він думав на цей раз про здоровенні червоні помідори. Вони сей рік дали урожай. З півгектара Терліфай зібрав двадцять дві тонни помідорів. Добірні, дуже соковиті помідори! Такий помідор перед обідом міг прикрасити найнервовіше життя.

«Эх, жизнь! Как в сказке!» – сказав він і вистрибнув з трандулета в грязюку. Сам він жив на гур'євській стороні.

V

Багняна емульсія. Багно до пиття. Десять тисяч солоних озер. Гори під землею. Плинна сіль. Ще одна функція маятника. Курний туман. Куди може привести слід автомашини. Рукопис, знайдений у пляшці.

Гур'євське багно зовсім не подібне до тієї пустякової грязючки, по якій тюпали восени і весною жителі старої Росії. Калюж майже немає. Легкий жовтий глей, зачернений сажею, емульсується з водою у рідке місиво, яке розлазиться під ногою, як кофейний крем під пальцем, яке повільно і неухильно, як шевська смола, заповнює блискучі сковзкі сліди від ніг та коліс.

Ніякі калоші, навіть підперезані шворкою або стягнуті спеціальним ременем, нічого не допомагають. Удень тут ходять у болотних чоботях, підсмикнутих на ремінцях, а вночі взагалі сидять дома. Увійшовши в сінці, гур'євець скидає чоботи, обгорнувши їх ганчіркою, і тюпає в кімнату у шкарпетках.

Та ще недавно, до революції, оце саме багно було сподіванкою і порятунком для киргиз-казаків, що виїздили кочувати. Уральське козацтво не підпускало їх до ріки. Це було дуже погане багно, але розкішна солодка вода. Вона умудряється де-не-де збиратись у невеликі ямки на солоній землі, цю воду пили люди, а головне верблюди.

Де-не-де в уже опрісненому ґрунті можна викопати криницю, в ній буде збиратись прісна вода, але за рік-два і вона візьметься сіллю, тоді треба копати нову криницю.

Снігова вода на кілька днів оживлює мертву пустиню, виростає свіжий полин, його їдять верблюди. Нічого, що ця вода є багно, її беруть відрами і чекають – одстоїться. Потому обережно п'ють згори, решту п'ють верблюди.

Тим часом увесь степ рясно вкритий величезними озерами, що всихають тільки в кінці літа. Та це «сори» – солоні озера. В цій воді двадцять процентів солі, вона тяжка, вона абсолютно мертва. Не лише риба й водорості, навіть невибагливі протозої [217] не можуть жити в цій воді, це Каспій, відступаючи, залишив по собі пам'ятку, грізнішу, ніж бурхливе море.

Ці озера непроходимі. Їх доводиться об'їжджати за десятки кілометрів, по них не можна плавати човном, для цього вони занадто мілкі, а висохши, багато з них стають зибучою трясовиною. Вони заповнюють усі низини, займають усі місця, де могла б зібратись прісна снігова вода: дорогоцінне питво стікає в ці солоні кладовища. Дикі качки, що випадком сіли у такому озері, не можуть підхопитись і гинуть: їх беруть орли або казакські хлоп'ята ловлять руками.

Їх дуже багато, оцих сорів. Їх десятки тисяч. Їх подекуди більше, ніж землі в степу, хоч це і не показано на карті. І все ж таки ця убійча сіль покликала нове життя у каспійську пустиню.

Під каспійськими покладами на різній глибині, на сотню і більше метрів, лежать колосальні поховані соляні куполи. Деякі з них мають по десятку кілометрів удовжки, а височінь їх майже не можна зміряти: є куполи, що заходять углиб на три кілометри – ціле кавказьке гірське пасмо під землею.

Цю сіль теж зоставило по собі стародавнє море. Там, де було мілко, поробилися сухі солонці, на колишніх глибинах стали мілкі лагуни, в них кишіло життя, зогнило і зробилося нафтою, перешарувалося солоними покладами.

Але ті поклади могли бути нехай в четверть метра угрубшкі.

З чого ж узялися високі соляні гори? З чого ж відомо, що під землею соляні гори?