Подорожі філософа під кепом

Попередній директор Нафтозбуту, учений, нервовий, старий спеціаліст, заплутавсь у труднощах, діла були погані, пасив був неймовірний, із що-кожним днем справа гіршала. Він працював заспіль через день і ніч, борсався, не відходив від телефона. I щогодини йому ставало чимраз важче. Нарешті він дізнавсь, що його мають усувати з роботи. Він був чесний радянський інженер, коли він дізнавсь про це, він мало не захворів нервами всерйоз – кидати роботу в момент кризи – цього він не міг перенести.

Він вийшов з кабінету, побачив звичний шерег відвідувачів і прикро попрохав вибачити йому. Сьогодні він не може говорити ні з ким, йому треба спромогтись на зверхлюдське зусилля, щоб востаннє перед відходом якось налагодити справи.

Відвідувачі підвелися мовчки і почали виходити. Але один незнайомий чоловік, що сидів у найдальшому кутку, все ж таки підійшов до директора.

– Ви чули, товаришу? – сказав директор. – Я зараз не можу, спробуйте зрозуміти це, я не можу!

Незнайомий товариш мовчки підождав, поки всі повиходили з кімнати. Далі він присунув директорові стільця і сів сам.

– Познайоммося, – сказав він. – Я – Жуков!

– А! – закричав директор. – Ви приїхали приймати справи. Ну що ж, приймайте, приймайте. Я піду, я піду. Все ваше. Я прохав ще тиждень відстрочки, я не міг покинути справу в такому стані, але коли так – прошу вас, приймайте! Я тепер непотрібний, мене викидають, як ганчірку, все ваше. Що ж ви сидите? Приймайте, ради бога швидше, приймайте!

Жуков ніяково посміхався.

– Я вас не розумію, Петре Антоновичу, – сказав він. – Я не маю доручення приймати від вас справи. Я приїхав допомагати вам. Давайте спробуймо вдвох.

Жуков працював з Петром Антоновичем коло трьох тижнів. Вони вдвох розпутляли всі вузли, зрівняли баланс, сплатили борги, Петро Антонович розцвів, як красоля.[213] Через три тижні він зайшов до Жукова, обійняв його за плечі.

– От що, голубе, – сказав він. – Ви врятували мене. Та що врятували! Завдяки вам я зрозумів сам себе: я старий, нервовий, я не можу бути адміністратором. Я хочу на виробництво. Я вчора послав заяву, щоб мене перевели на буріння. Я іду спокійний, ви тут більше підходите, ніж я. Я прохатиму, щоб на директора призначили вас.

Жуков потиснув йому руку.

– Тільки от про це не говоріть, Петре Антоновичу, – сказав він. – Це вже зайве. Дуже прошу вас. Може вийти незручність!

Директор виїхав. Тільки в Баку він дізнався, що наказ про його звільнення й призначення Жукова на директора існував уже три тижні.

IV

Дорога, взята в дошки, город з очерету. Механік Гуляєв примушений винаходити. Двоповерхові будинки з очерету. Великі червоні помідори.

– Постановили, – сказав кучерявий, – стояни зламати, спроектувати інше перекриття, збудувати справжню культурну їдальню.

Він швидко поклав пенсне у футляр, закрив футляр, поклав у кишеню, вийшов і сів у трандулета.

Трандулет поволі перевалював через багнисті коломиї,[214] треба було знову мостити, все провалювалося, розлазилося на цих легких ґрунтах, дорога була взята в дорогоцінні дерев'яні дошки й все ж таки осідала, треба було мостити, але як мостити, чим мостити?

Так, місто він побудував. Двісті корпусів і декілька заводів виросли за три-чотири роки. Тоді це теж здавалося неможливим – як виросте місто там, де не росте трава? Єдиний будівельний матеріал був – очерет на каспійському примор'ї. На місці майбутнього міста було порожньо. Ріс полин без кінця і краю.

З центру приїхав інженер і обіцяв побудувати прес для очерету. Прес робився півроку. Треба було працювати, а степ стояв голий, непереможний, як звіку.

За півроку прес усе ж таки не був готовий. Довелося виписати вісім вагонів готового комишиту.[215] Їх уже замовлено, коли з'явився на кін механік Гуляєв. Він, власне, мусив будувати механічні майстерні, але це теж було покищо неможливо, ніде було жити робітникам.

– Якове Васильовичу! – сказав Гуляєв. – Я чув, ви виписали вісім вагонів комишиту?

– Ну, виписав. А тобі що? – Пенсне зникло в футлярі. На Гуляєва дивились знайомі пронизливі очі, від яких він уже втік раз в Азербайджані і от тепер знову стрівся з ними. Гуляєв був чоловік дещо вайлуватий, дещо непоспішливий, дещо комфортабельний, дещо навіть загребущий: «не дасть він мені жити», – сказав він собі тоді, – і втік на Ембу – місце було рахманне [216] і затишне. Та далі тікати вже не випадало, щоб сказати правду, й нікуди було.

– Так от що! – сказав Гуляєв. – Одмовтесь від тих вагонів. Я спробую побудувати прес!

– Як? – спитав той страшним голосом. Світлосірі очі ще гостріше вп'ялися в Гуляєва, тільки тепер вони явно сміялись, стрибали, танцювали, Гуляєв наладивсь був ображатись, але це якось не вийшло.

– Що – як? – перепитав він, уперше в житті наважившись передражнити, – кажу, анулюйте замовлення!