Похід Болбочана на Крим

Монкевич Борис, сотник В. З СЛІДАМИ НОВІТНІХ ЗАПОРОЖЦІВ Похід Болбочана на Крим

…Сумно похилите голову, корч болю стягне ваші уста і жаль попливе до свідомости нащадків…

Полковник ПЕТРО БОЛБОЧАН Лицар, Великий Полководець і Полум'яний Патріот. Організатор і Творець новітнього Війська Запорожського після зруйнування Української Збройної Сили. Командір Запорожського Корпусу й Головнокомандуючий Українською Армією на Лівобережжу в 1918–1919 рр.

Нар. 5. X. 1883 р. в с. Гіждеу, Хотинського noв. на Бесарабщині. Трагічно загинув, 29-го червня 1919 р. в Балині на Поділлю.

Від видавництва

Дорогі імена, славного минулого бережемо не тільки в своїм наболілім серці, заховуємо в памяти.

Славної памяти Полковник Болбочан трагічно загинув на своїй землі в маленьким містечку Балині на Поділлю. Та не в бою, — впав від кулі брата Українця… Не несли козаки на руках свого Батька-Отамана, не накрили червоною китайкою домовини, не греміли гармати на прощання, навіть не дали лихиї люди пан-отцеві відпровадити його на місце вічного спочинку, поховали тихцем, щоб не зобачив народ, і не спитався "за що?"…

Ніхто не розриє могили, бо… її не має,а велика Ганьба затерла всі сліди за собою!"

Минає час, пливе своєю дорогою, не оглядаючись за собою й не помічаючи, що закарбував — це справа історії, обовязок народу накреслити свою минувшину такою, якою вона дійсно була.

Україні лишив час Великий Зрив, кріваву боротьбу за волю й безконечні жертви на спустошеній вогнем і мечем Землі. І більш нічого, крім невмирущої ІДЕЇ..

Біля нас пройшов сприятливий невикористаний момент можливости відбудови Держави на правах Божих і Старої Традиції.

Часом коло людини проходить щастя, майже торкаючись її та вона не вміє його взяти; подібно Український Нарід випустив зі своїх рук долю України. Причини?

Більшість тогочасної інтелігенції була натхнена чужим ідеалом, в її руках опинилась керма, вона ж і не оцінила ваги Збройної Сили, побудованої на національно-козацьких традиціях в рямках загальнопринятих вимог регулярних армій. Українська Армія на ПриДніпрянщині народилась в болях і муках; коли вона крепла, коли слабла — однаково її бито й руйновано нерозумом або злобою.

Дух пацифізму і соціяльних гасел неподільно панував проводом. А коли хтось "прозрівав", то пробував будувати військо, нехтуючи аполітичністю, кваліфікацією й авторитетом воєноначальників. Партія заздрісно берегла своїх впливів і звідсиля пішла "отаманщина" та присвоювання титулів людьми, котрі ніколи не тримали в своїх руках зброї, а мали претенсії й великі амбіції командувати військом.

Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки, яка простувала до моря "світової революції". Провід боявся проявів козацького духа, жахався українських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав ані середниками ані засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався в хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й пійти манівцями…

Чи могли мати успіх в таких умовинах героїчні спроби визначних полководців-патріотів?