Поклик племені

Він говорить про джерела доходу, які утримують суверена або уряд, тобто про податки, подекуди підтримуючи тези, які ми зараз назвали би соціал-демократичними. Услід за лордом Кеймсом і Монтеск’є, він гадає, що податки мають слугувати для того, щоб «зрівнювати» доходи, стягуючи більше з багатих і менше з бідних і уникаючи тих податків, які через свою надмірність чи безсистемність спонукають від них ухилятися. Дуже суворо відгукується про збирачів податків, які вичавлюють усі соки з їх платників.

Десятину, яку сплачують церкві, він називає «вкрай негативним» податком, оскільки він не приносить жодної користі ні власнику, ні орендатору, ні суверену, а лише церкві (що підтверджує, яким мало ревним вірянином був Адам Сміт).

Детальне обговорення сенсу існування податків, їх різновидів, їх стягування у Великій Британії та інших країнах дуже добре ілюструє його доктрину про те, що «немає іншого уміння, яке будь-який уряд опанував би так само швидко, як майстерність витягувати гроші з кишень платників податків»[20]. Оскільки податки мусять бути, треба за можливості уникати того, щоб вони були несправедливими і обтяжували більше бідних, аніж багатих, бо інакше вони стимулюють контрабанду та ухилення від їх сплати. І наводить приклад тих, хто порушують закон, обтяжені конфіскаційними податками, які вони змушені платити.

Він досліджує, як країни залазять у борги, щоб виконати свій бюджет чи фінансувати війни, те, як вони сплачують ці борги, і наслідки, які останні мають для економічного життя. І доходить висновку, що коли держава призвичаюється жити в борг, то вже практично не може виплачувати взяті на себе величезні боргові зобов’язання. І різко засуджує ті держави, які для того, аби буцімто сплатити те, що заборгували, знецінюють свою валюту і таким чином виплачують лише незначну частину взятого у борг.

Це стисле узагальнення і близько не передає амбіційності та огрому «Багатства народів», різноманіття тем, які розглядаються на сторінках цієї книжки, і як у ній — хоча економічні питання превалюють — з’являються також філософія, історія та соціологія. Ідеї Адама Сміта поширилися спочатку британськими островами, а згодом Європою та Америкою і поступово рештою світу. У XIX ст. вони до певної міри сформували на один манір майже увесь Захід. Утім, багато з цих ідей, народжених у XVIII столітті, стосуються суспільної реальності, яка дуже відрізняється від нинішньої. Однак не було б абсурдом сказати, що ці зміни значною мірою були зумовлені знахідками та ідеями, які вперше з’явилися у цій капітальній книжці.

Останні роки Адама Сміта

Поява «Багатства народів» викликала колосальне, але неспішне відлуння, і не складається враження, що Адам Сміт напружено стежив за цими відгуками. Його листування свідчить, що він жваво відповідав друзям, мислителям і політичним керівникам, які коментували його книжку, хвалили або критикували її і просили у нього уточнень, але зовсім не здогадувався, як його ідеї поширяться усім світом і визначать курс економічного життя Заходу в наступні десятиріччя. В його голові, без сумніву, уже снувався план того, що, на його думку, мало стати його третім і ключовим — юридично-правовим — дослідженням функціонування суспільства, книжкою, яку він так і не допише. Проте це не був той есей, який він писав про «Образотворчі мистецтва», коли, за його власним визнанням, змушений був його перервати. Його він також не допише.

Хвороба його найкращого друга, філософа Девіда Г’юма, яка почала виявлятися 1775 року сильним дискомфортом у сечовому міхурі і шлунку (йшлося про ракову пухлину) і обернулася муками, які тривали не один місяць, дуже його вразила. У січні наступного року Г’юм написав заповіт, призначивши Адама Сміта своїм літературним душоприказником і залишивши йому у спадок 200 фунтів стерлінгів. Він поклав на нього обов’язок опублікувати його невеличкий автобіографічний твір «My Own Life» і вирішити, чи публікувати (і коли це зробити) його полемічний есей «Dialogues Concerning Natural Religion», який він написав давно і щойно переглянув, де він обстоював свій атеїзм і різко критикував офіційні релігії, зокрема християнство. Думки друзів Г’юма, які читали той есей, розділилися, та більшість, і серед них Адам Сміт, вважали, що з огляду на пануючу атмосферу, нерозсудливо обнародувати книжку, яка, ймовірно, буде засуджена короною. Сміт спеціально поїхав до Единбурга, щоб відвідати Г’юма, який помре 25 серпня 1777 року, і дійсно взявся видати «My Own Life», додавши до нього деякі листи Г’юма і панегірик, написаний ним самим на честь друга. Це спричинило невеликий скандал, бо у ньому, торкнувшись теми освіти, він дозволив собі певну критику релігійних інституцій, а найбільше — Оксфордського університету, про який у нього збереглася недобра пам’ять.