Поклик племені

Ортеґа вказує, що попри багатоманітність і різні напрями, що в ньому існують, у цьому новому мистецтві є спільні знаменники, які всі поділяють: дегуманізувати, уникати живих форм, вважати мистецтво грою, насичувати його сутнісною іронією, не допускати жодної фальші і визнавати, що нові мистецькі об’єкти позбавлені значущості. Йдеться про мистецтво без претензій, яке, на відміну від того, що йому передувало, не ставить перед собою ні політичних, ні соціальних цілей, бо знає, що мистецтво не працює у цих сферах, та й загалом в практичних питаннях, що воно втратило серйозність і прагне радше розважати і смішити глядачів, повертаючи їх у невинність дитинства.

У цьому есеї Ортеґа з великою проникливістю показав орієнтацію сучасної культури, яка, з тимчасовими відхиленнями, в наступні десятиріччя вбиватиметься в силу в усьому західному світі, зокрема в таких жанрах, як образотворче мистецтво, неймовірно революціонізуючи і заперечуючи традицію. Це дуже скоро перекинеться на третій світ, тож невдовзі уся планета засвоїть цю концепцію мистецтва як видовища. Врешті-решт у цій царині запанував такий великий сумбур і баналізація, що під ярликом «мистецтва» в наш час стали фігурувати найдитячіші експерименти і найбільше дурисвітство, яке знала наша культура впродовж своєї історії. У «Підсумку» свого есею Ортеґа уточнив, що позаяк написати його спонукала «виключно насолода від спроби зрозуміти», він зробив це, «підходячи до цього доброзичливо»: «З творів молодих художників я запропонував видобути головну мету, не цікавлячись тим, як вона реалізується. Хтозна, що вийде з цього стилю, який лише народжується!» (с. 99). Ортеґа навіть не уявляв собі, що «нове мистецтво», яке він так захоплено вітав, врешті витворюватиме такі артефакти — які так вихвалятимуть і оцінюватимуть в мільйони доларів, — як кольорові фотографії Енді Воргола, розчленовані і законсервовані у формаліні акули і черепи з діамантами Дем’єна Герста чи різнокольорові повітряні кульки Джеффа Кунса.

«Бунт мас»

«Бунт мас» вибудовано довкола геніального прозріння: примат еліт закінчився; звільнені від підлеглості їм маси рішуче увірвалися в життя, що породило глибокі пертурбації в громадянських і культурних цінностях і манерах суспільної поведінки. Написавши цю книжку на повному злеті комунізму і фашизму, синдикалізму і націоналізму, коли з’явилися перші паростки поп-культури масового споживання, Ортеґа інтуїтивно точно вгадав і раніше за всіх визначив одну з ключових особливостей сучасного життя.

Крім того, його критика цього явища ґрунтується на захисті індивіда, чиєму суверенітету загрожує (в деяких сенсах його вже знівельовано) це нестримне нашестя натовпу (колективного) в сучасному житті. Поняття «маси» для Ортеґи аж ніяк не збігається з поняттям суспільного класу і суперечить дефініції, яку дає їй марксизм. «Маса», про яку говорить Ортеґа, включає в себе чоловіків і жінок з різних соціальних класів, урівнюючи їх у колективній сутності, в якій вони зливаються воєдино, зрікаючись своєї суверенної індивідуальності, аби набути колективної і стати всього лиш «частиною племені». У книжці Ортеґи маса — це сукупність індивідів, які знеособилися, переставши бути вільними і мислячими людськими одиницями, розчинившись в амальгамі, яка думає і діє за них, керуючись радше умовними рефлексами — емоціями, інстинктами, пристрастями, — ніж розумом. Це маси, які в ті роки вже гуртував довкола себе Беніто Муссоліні в Італії і які в наступні роки все тісніше тлумитимуться довкола Гітлера в Німеччині чи зі святобожною пошаною ставитимуться до «батька народів» Сталіна в Росії. Ортеґа каже, що комунізм і фашизм, «два наочні приклади субстанціонального регресу», є типовими прикладами перетворення індивіда на людину-масу. Але Ортеґа-і-Ґассет не зараховує до феномена масифікації лише ті натовпи, що сформувалися і кристалізувалися довкола вождів і верховних правителів у тоталітарних режимах. На його думку, маса також є новою реальністю в демократіях, де індивіда щораз більше засмоктують стадні гурти, які тепер відіграють головну роль у суспільному житті, це явище, в якому він бачить повернення примітивізму («поклику племені») і певних форм варварства, замаскованих шатами сучасності.

Це страхітливе бачення все більшої гегемонії колективізму в житті народів належить ліберальному мислителю, який у зникненні індивіда у надрах стадного вбачає історичний регрес і дуже серйозну загрозу для демократичної цивілізації.