Поклик племені

Із того, що відомо, Поппер розпочав свій виклад із заперечення, що завданням філософії є розв’язування загадок, і заходився перераховувати питання, які, на його думку, є типовими філософськими проблемами, коли Вітґенштайн, роздратувавшись, перебив його, дуже піднісши голос (він часто це робив). Та Поппер, своєю чергою, перервав його, намагаючись продовжити виступ. Тоді Вітґенштайн схопив камінну коцюбу і став вимахувати нею в повітрі, аби наочніше виявити свою цілковиту незгоду з критичними зауваженнями Поппера. Наелектризована тиша залягла поміж присутніх тихомирних британських філософів, які не звикли до подібних виявів австрійської гарячковості. Втрутився Бертран Рассел, категорично звелівши: «Вітґенштайне, негайно киньте ту коцюбу!» За однією версією тієї зустрічі, в ту мить Вітґенштайн, усе ще з коцюбою в руці, проревів, звертаючись до Поппера: «А ну ж бо, наведіть мені приклад морального припису!» На що Поппер відповів: «Негоже погрожувати доповідачеві коцюбою». Почулися смішки. Вітґенштайн, зелений від люті, кинув коцюбу на присок коминка і вийшов з кімнати, гримнувши дверима. За іншою версією, Поппер промовив свій жарт лише тоді, коли Вітґенштайн уже вийшов з кімнати, а Рассел та інший філософ Річард Брейтвейт намагалися вгамувати розбурхані води.

Девід Едмондз і Джон Ейдінов прочитали усі письмові свідчення про той епізод, звіривши листування його протагоністів і свідків, ретельно, а іноді безжально, проаналізувавши різні версії, і їхнє розслідування — найбільш повчальне в їхній книжці — замість остаточно встановити істину щодо того, що трапилось у ті бурхливі десять хвилин, лише засвідчує: ми ніколи не знатимемо достеменно, що тоді сталося. Спогади десяти чи одинадцяти ще живих очевидців тієї зустрічі не збігаються, а подекуди абсолютно розходяться. Одні чули, а інші ні, фразу Бертрана Рассела; одні запевняють, що жарт Поппера пролунав раніше, а інші — що вже після того, як розлючений Вітґенштайн вилетів з кімнати. Ніхто не є дуже впевнений щодо подробиць фраз і вигуків, якими обмінювались два полемісти. Навіть той студент, якому було доручено вести протокол зустрічі, паралізований несподіваним поворотом дискусії, цілком заплутався і написав таку невиразну і безбарвну версію, яка дозволяє найбільш вигадливі інтерпретації.

«Вітґенштайнова коцюба» мала стати репортажем про культурну подію із безсумнівним резонансом, і їй це вдалося. Але журналісти ВВС мимохіть зуміли також підтвердити чудовим прикладом давню підозру: що вигаданий — уявний чи літературний — компонент в історії є таким самим неминучим, як і необхідним. Якщо те, що сталося так недавно, а його дійові особи все ще перебувають серед живих, може ось так прослизнути між вічок об’єктивного і наукового розслідування й через фантазію і суб’єктивність перетворитися на щось зовсім інше, — відданий учень Вітґенштайна, який був того вечора на засіданні Клубу моральних наук, категорично заперечував, що там щось сталося, — то що вже говорити про історичний виклад минулих подій, які впродовж сторіч через ідеології та релігії, взаємні інтереси, людські пристрасті та мрії ще більше просякли фантазією — настільки, що наблизилися до володінь літератури, а іноді переплелися з нею. Це, звісно, не заперечує існування історії; а лише підкреслює: то наука, добряче приправлена уявою.

Сумнівна істина

Для Карла Поппера істина не відкривається: її потроху відкривають і цей процес безкінечний. Тож вона завжди є тимчасовою істиною, яка триває, доки її не спростують. Істина — в намаганні людського розуму виявити її, сховану, як скарб, у глибинах матерії чи зоряній безодні, в очікуванні прозорливого дослідника, який її знайде і явить світові немов безсмертну богиню. Попперівська істина нетривка, вона весь час знаходиться під перебіжним вогнем доказів та експериментів, які її зважують, намагаються під неї підкопатися — «спростувати» її, як він каже, — і замінити її іншою: це те, що відбувалося і неминуче найчастіше відбуватиметься під час цієї невимірної мандрівки людини в часі, яку ми називаємо прогресом, цивілізацією.

Спосіб, в який істина з’являється, дуже добре описаний алегорією, якою Поппер послуговується у своїй першій книжці «Logik der Forschung», аби пояснити що таке наука: «[вона] не опирається на кам’яну брилу; навпаки: ми могли б сказати, що зухвалу конструкцію її теорій споруджено на болотистому ґрунті, наче будівлю, зведену на палях. Їх вганяють згори в трясовину, але не досягають жодної природної чи заданої опори; коли ми припиняємо наші спроби всадити їх у глибший пласт, це зумовлене не тим, що ми натрапили на твердий ґрунт: зупиняємось, бо вони стоять достатньо твердо для того, аби втримати цю конструкцію, принаймні якийсь час»[58].