Поклик племені

Те, що істина існує, доведено поступом, який зробило людство у стількох сферах: наукових і технічних, а також соціальних і політичних. Помиляючись і здобуваючи науку зі своїх помилок, людина щораз більше пізнавала природу і щораз краще пізнавала себе. Це нескінченний процес, який не виключає ні відступу назад, ні зиґзаґів. Гіпотези й теорії, навіть фальшиві, можуть містити певну інформацію, яка наближає пізнання до істини. Хіба не так відбувався поступ у медицині, астрономії, фізиці? Щось схоже можна сказати про суспільну організацію. Через помилки, які вона змогла виправити, демократична культура забезпечила людям у відкритих суспільствах кращі матеріальні та культурні умови і більші можливості вирішувати свою долю. Це piecemeal approach, який постулює Поппер, і він означає поетапний чи реформістський підхід, супротивний революційному, який передбачає робити з того, що існує, tabula rasa.

Хоча для Поппера істина завжди є сумнівною, як у чудовій назві комедії Хуана Руїса де Аляркона, під час її панування життя слухняно організовується в залежності від неї, зазнаючи через неї дрібних чи колосальних змін. Для того, аби прогрес був можливий, аби знання про світ і про життя збагатилося замість того, щоб збідніти, важливо, аби пануючі істини завжди піддавалися критиці, випробуванням, перевірці і оспорюванню, які їх підтвердять чи замінять іншими, ближчими до тієї абсолютної і неспростовної істини (недосяжної і, либонь, неіснуючої), спокуса якої пробуджує цікавість, потребу в людському знанні, відколи на зміну марновірству як джерелу знання прийшов розум.

Критику — реалізацію свободи — Поппер робить підвалиною прогресу. Без критики, без можливості «спростувати» точні знання немає ні можливого поступу в царині науки, ні поліпшень у суспільному житті. Якщо істина, всі істини не піддаються перевірці методом «проб і помилок», якщо не існує свободи, яка б дозволила людям ставити під сумнів обґрунтованість усіх теорій, які буцім дають відповіді на існуючі проблеми, механіку пізнання заклинено і останнє може бути викривлене. Тоді замість раціональних істин воцаряються міфи, акти віри, магія, метафізика. Царство ірраціонального — догми і табу — знову вступає у свої права, як у давнину, коли людина була ще не вільним і раціонально мислячим індивідом, а стадною і рабською істотою, всього лишень частиною племені. Цей процес може прибирати релігійної подоби, як-от у християнських чи ісламських фундаменталістських суспільствах — прикладом цього є католицькі держави в Середньовіччі чи Іран і Саудівська Аравія в наші дні, — в яких ніхто не може оспорювати «священні істини»; або світської подоби, як-от у тоталітарних суспільствах, де офіційна істина захищена від вільної перевірки іменем «наукової доктрини» марксизму-ленінізму. Проте і там, і там, як і у випадках нацизму і фашизму, йдеться про добровільне чи примусове зречення від цього права на критику — від реалізації свободи, — відсутність якої йде на шкоду раціональності, збіднює культуру, перетворює науку на містифікацію, чаклунство, а під піджаком і краваткою цивілізованої людини знову проступають пов’язки на стегнах і магічні порізи варвара.

Немає іншого способу йти вперед, ніж раз у раз спотикаючись, падаючи і знову підводячись. І помилки завжди будуть, бо правильний здогад до певної міри переплетений з ними. Відокремлюючи істину від омани — це цілком можлива і, либонь, найбільш людська з усіх дія, — треба добре пам’ятати, що в цьому завданні ніколи немає остаточних результатів, які не можуть бути оспорені пізніше, знань, які не мусять перевірятися. В густому лісі прорахунків і помилок, прогалин та ілюзій, яким ми блукаємо, єдина можливість для того, щоб істина розчистила собі дорогу, є здійснення раціональної і систематичної критики всього, що є — чи вдає, що є, — знанням. Без цього виключного прояву свободи, права на критику, людина приречена на утиски і звірства, а також на обскурантизм.

Ймовірно, жоден інший мислитель не говорив про свободу як про настільки необхідну умову для людини, як Поппер. На його думку, свобода не лише забезпечує цивілізовані форми існування і заохочує культурну креативність; вона є основною вимогою знання, практикою, яка дозволяє людині вчитися на власних помилках і тому виправляти їх, механізмом, без якого ми би досі жили в невігластві та ірраціональному сум’ятті наших предків, які їли людське м’ясо і поклонялися тотемам. «З огляду на це, гадаю, що поступ науки залежить від вільної конкуренції ідей і тому — від свободи»[61]. Тому Поппер завжди противився виключно державній освіті, яку пропонував Платон в «Республіці», і обстоював приватну освіту, яка б конкурувала з нею.