Поклик племені

Страх перед змінами, невідомим, безмежною відповідальністю, яка є наслідком появи критичного духу — раціонального мислення і свободи, — призвів до того, що закрите суспільство, приймаючи розмаїті подоби — і серед них личину «майбутнього», світу без класів, «сущого Міста Божого», — доживе до наших днів і не раз в історії йому надаватимуть перевагу перед іншим, ввергаючи його в такі самі обскурантизм і стадність, які характерні для примітивного суспільства.

Цю битву ми не виграли і, либонь, її не виграти ніколи. Поклик племені, привабливість тієї форми існування, в якій індивід, поневолений релігією, доктриною чи вождем, який бере на себе відповідальність замість нього відповідати на всі питання, уникає тяжкого обов’язку свободи і суверенності раціональної істоти, явно зачіпає найглибші струни людського серця. Бо цей поклик знову і знову чують держави і народи, а у відкритих суспільствах — індивіди і суспільні групи, які невтомно борються за те, щоб їх закрити і ліквідувати культуру свободи.

Усупереч тому, що можна було би припустити, серед тих, хто здобуває найбезпосереднішу вигоду від критичного духу і свободи мислення і творення, є ті, хто чинить незламний інтелектуальний опір розвитку відкритого суспільства, закликаючи — під різними масками і з різними аргументами — повернутись до магічного і примітивного світу племінних істот, тих «щасливих і безвідповідальних» індивідів, які, замість суверенних індивідів, господарів своєї долі, стануть знаряддями сліпих і знеособлених сил, що направляють хід історії. Найбільш підступним і дієвим ворогом культури свободи, за словами Поппера, є історицизм.

Історицизм і белетристика

У першому англійському виданні «The Poverty of Historicism» (1957) Поппер пояснив, що основна теза цієї книжки, згідно з якою за допомогою якогось наукового чи раціонального методу неможливо спрогнозувати як розвиватиметься людська історія, почала вимальовуватись у нього в голові взимку 1919-20 рр.; першу чернетку він дописав 1935 року; у січні чи лютому 1936-го він прочитав цей текст на приватному зібранні в домі свого друга Альфреда Браунталя в Брюсселі, а через якийсь час — на семінарі, яким керував Ф.-А. Гаєк, у Лондонській школі економіки. Публікація забарилась на кілька років, бо первинний текст був відхилений філософським журналом, в який він його надіслав. Зрештою його було опубліковано в трьох частинах в «Economica» (номери 42, 43 і 46 за 1944-45 рр.), а окремою книжкою він з’явився у Великій Британії лише 1957 року — з правками, доповненнями, новою передмовою і посвятою, в якій сказано: «Пам’ятi незчисленних чоловiкiв i жiнок усiх переконань, нацiй i рас, що стали жертвами фашистської та комунiстичної вiри в Незмiннi Закони Iсторичної Необхiдностi»[62].

Якщо ви думаєте, що історія є написаною перед тим, як звершитися, що вона є постановкою наперед існуючого лібрето, створеного Богом, природою, розвитком ума чи боротьбою класів і виробничих стосунків (як стверджують марксисти); якщо ви думаєте, що життя є соціально-економічною силою чи механізмом, на який окремі індивіди мають незначний чи жодного впливу; якщо ви думаєте, що це скеровування людства в часі є раціональним, логічним і тому передбачуваним; якщо ви врешті думаєте, що історія має таємний сенс, який, попри безконечне розмаїття її окремих подій, надає їй логічної узгодженості і складає її як головоломку, мірою того, як всі її елементи стають на своє місце, ви, як каже Поппер, є «історицистом».

Платонік ви чи гегельянець, контіанець, марксист чи послідовник Макіавеллі, Віко, Шпенґлера чи Тойнбі, ви є ідоловірцем історії і, свідомо чи несвідомо, боїтеся свободи, ви є людиною, яка страшиться брати відповідальність, тобто розуміти життя як постійне творення, як податливу глину, якій кожне суспільство, культура, покоління можуть надати тієї форми, якої забажають, таким чином беручи на себе авторство, повну відповідальність за те, що в кожному конкретному випадку люди здобувають чи втрачають.

Історія не має порядку, логіки, сенсу і ще менше — раціонального скерування, яке соціологи, економісти чи ідеологи можуть визначити заздалегідь, науково. Історію організовують історики; вони роблять її зв’язною і зрозумілою — застосовуючи точки зору та інтерпретації, які завжди є небезсторонніми, тимчасовими і в кінцевому рахунку такими ж суб’єктивними, як мистецькі конструкції. Ті, хто думають, що одним із завдань суспільних наук є «прогнозування» майбутнього, «передбачення» історії, є жертвами ілюзії, бо це недосяжна мета.