Поклик племені

Невипадково, що моментами романічного апогею є ті, що передують великим історичним потрясінням, що найпліднішими для белетристики є часи обвалу чи краху колективної певності — релігійної чи політичної віри, суспільних чи ідеологічних консенсусів, — бо саме тоді пересічна людина почувається розгубленою, позбавленою твердого ґрунту під ногами, і шукає у вимислі — в порядку і зв’язності вигаданого світу — прихистку від роз’єднаності й замішання, величезної непевності і всіх тих загадок, на які перетворилося життя. Також невипадково, що саме суспільства, які переживають найочевидніші періоди суспільного, інституційного і морального розпаду, зазвичай створюють найбільш строгі і скрупульозні, найкраще організовані і логічні наративні «ордери»: побудови Кафки, Пруста, Джойса, Томаса Манна, Достоєвського чи Толстого. Ці конструкції, в яких у найрадикальніший спосіб реалізується чиясь власна воля, є уявною непокорою тим обмеженням, які диктують умови людського існування. Такі символічні боговбивства, як-от «Дев’ять книжок з історії» Геродота, «Історія Французької революції» Мішле чи «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Гіббона — оті дива ерудиції, амбіції, доброї прози і фантазії, — є таємними свідченнями панічного страху, який викликає в людях підозра, що їхня доля є «діянням свободи», як сказав Бенедетто Кроче, і страхітливих інтелектуальних творінь, які намагаються це заперечити. На щастя, страх людей визнати, що вони є вільними, створив не лише тиранів, тоталітарні філософії, догматичні релігії, «історицизм», але також великі романи.

Реформізм і почастинна інженерія

«Злиденність історицизму» і «Відкрите суспільство та його вороги» важливі не лише тому, що спросто­вують тези, згідно з якими історія є наперед написаною і розвивається за сценарієм, складеним Богом чи визначеним суспільними й економічними силами, здолати які не можуть індивідуальні дії; але й через те, що в цих есеях Поппер чіткими аргументами обстоює реформістський — демократичний і ліберальний — метод почастинного й узгодженого перетворення суспільства супроти революційного прагнення змінити його негайно, цілком і остаточно. Реформістський метод він називає «почастинною інженерією» («the piecemeal engineering»), а революційний — «утопічним чи цілісним» («utopic engineering»).

Його доводи є чіткими й переконливими. Почастинна інженерія, що полягає в «невеличких упорядкуваннях і переупорядкуваннях, які можна безперервно вдосконалювати», є мирною, завжди шукає широкого консенсусу і завжди наражається на критику, яка контролює її дії та прискорює чи затримує їх, наскільки це можливо. Утопічна чи цілісна інженерія, яка відмовляється шукати той консенсус, воліє змести своїх критиків як недопустимі перешкоди для її месіанських цілей, пояснюючи, що таким чином вона робить ривок уперед; насправді вона непомітно або різко підміняє цілі засобами, позбуваючись критики (а іноді — критиків) і насаджуючи диктатуру, в якій утопічна мета, що постійно відсувається, служить лише виправданням методів, які, мірою того, як ототожнюють суспільство з державою, урізають свободи, доки зовсім їх не ліквідують.

«Утім, щойно ми усвідомлюємо, що не можемо створити на землі рай, а лише трохи поліпшити стан речей, також бачимо, що можемо поліпшити його лише потроху», — стверджує Поппер у «Злиденності історицизму». Потроху: постійно упорядковуючи частини замість того, аби пропонувати тотальну перебудову суспільства. Таке просування вперед має ту перевагу, що на кожному кроці можна оцінити отриманий результат і вчасно виправити помилку, здобути з неї урок. Революційний метод — історицистський і цілісний — закриває цю можливість, бо в своєму нехтуванні окремим, нав’язливій фіксації на цілому, він дуже скоро відходить від конкретного. Перетворюється на роз’єднану з реальністю діяльність, яка бере за взірець лише абстрактну модель, далеку від практики, якій, через бажання змусити її збігатись із суспільною дійсністю, врешті-решт приносить у жертву все решта — від раціоналізму до свободи, а подекуди навіть і просто здоровий глузд.