Поклик племені

Однак те, що історичних законів не існує, не означає, що в людській еволюції немає певних тенденцій. А те, що передбачити майбутнє неможливо, також не означає, що неможливим є будь-який суспільний прогноз. У конкретних галузях суспільні науки можуть встановити, що за деяких умов певні події неминуче стануться. Наприклад, хаотична емісія грошей завжди потягне за собою інфляцію. Також немає сумніву, що в деяких сферах, наприклад, у сфері науки, міжнародного права, свободи, до теперішнього часу можна провести більш-менш чітку лінію прогресу. Та було б нерозсудливо припускати, навіть у цих конкретних сферах, що це гарантує незворотний успішний розвиток у майбутньому. Людство може відступати і падати, зрікаючись того поступу. В минулому ніколи не було такої колективної різні, як та, що її спричинили дві світові війни, і навряд чи в минулому тероризм призводив до гірших людських трагедій, ніж нинішні. А голокост євреїв, здійснюваний нацистами, чи знищення радянським або китайським комунізмом мільйонів дисидентів хіба не є переконливими доказами того, як варварство може проростати з неймовірною силою в суспільствах, які, здавалося, досягли високого рівня цивілізації? Хіба ісламський фундаменталізм і приклад Ірану не свідчать, як легко історія може втратити будь-яку ясність, розвиватися по істеричних траєкторіях і відступати замість просуватися вперед?

Та хоча завдання істориків полягає в тому, щоб розповідати про окремі чи особливі події, а не виявляти закони чи робити узагальнення розвитку людства, не можна ні писати, ні розуміти історію без певних поглядів, перспективи та інтерпретації. За словами Поппера, помилка історициста полягає в тому, що він плутає «історичну інтерпретацію» з теорією чи законом. «Інтерпретація» є відносною і, якщо такою визнається, помічною для того, аби впорядкувати — частково — те, що інакше залишалося б хаотичним нагромадженням історичних анекдотів. Інтерпретувати історію як результат боротьби класів, рас, релігійних ідей чи зіткнення відкритого і закритого суспільств може бути ілюстративним — за умови, що жодному із цих тлумачень не приписується універсальна і виняткова обґрунтованість. Бо історія допускає багато схожих, взаємно доповнюючих чи суперечливих інтерпретацій, але жодного «закону» в сенсі єдиного і неминучого розвитку. Непридатними інтерпретації «історицистів» робить те, що вони надають їм ваги законів, яким події людського життя мали би покірно улягати, як предмети скоряються закону тяжіння, а припливи — руху Місяця.

У цьому сенсі в історії нема «законів». Вона, на добре чи на зле — Поппер і ми, ліберали, вважаємо, що перше, — є «вільною», донькою свободи людей і тому неконтрольованою, здатною на найдивовижніші події. Звісно, прозорливий спостерігач помітить у ній певні тенденції. Але вони передбачають купу специфічних і змінних обставин — окрім певних загальних і звичних принципів. Зазвичай «історицист», підкреслюючи «тенденції», обходить мовчанкою ті особливі і змінні умови і таким чином перетворює тенденції на закони. Діючи так, він перекручує дійсність і представляє абстрактний підсумок історії, який є відображенням не колективного життя в його розгортанні у часі, а всього лиш його власного вимислу — іноді його генія, — а також його прихованого страху перед непередбачуваним. «Поза усяким сумнівом, — сказано в останньому абзаці «Злиденності історицизму», — все це виглядає так, нiби iсторицисти намагаються надолужити втрату незмiнного свiту чiплянням за вiру, що змiни можуть бути передбаченi, оскiльки регулюються незмiнним законом»[66].

Розуміння написаної історії у Поппера як дві краплі води схоже на те, як я завжди уявляв, що таке роман: довільна організація людської дійсності, що захищає людей від тривоги, яка виникає в них від інтуїтивного відчуття, що світ, життя є неосяжним безладом.

Будь-який роман, аби бути наділеним силою переконання, у свідомості читача мусить створювати враження переконливого порядку, організованого і зрозумілого світу, складові частини якого з’єднані одна з одною в гармонічній системі, в «цілому», яке їх узгоджує і підносить. Те, що ми називаємо генієм Сервантеса, Толстого, Конрада, Фолкнера, пов’язане не лише з яскравістю їхніх персонажів, непоспішливою психологією, тонкою чи складною прозою, потужною уявою, але також значною мірою з архітектурною цільністю їхніх вигаданих світів, тим, якими непохитними вони зображені, наскільки добре з’єднані. Цей строгий і розумний лад, де ніщо не є необґрунтованим чи незрозумілим, де життя тече в логічному і неодмінному руслі, де всі прояви людського є можливими, спокушає нас, бо заспокоює: підсвідомо ми накладаємо його на реальний світ і відтак той на короткий час перестає бути запаморочливим, безладним, неймовірно абсурдним, безмежним хаосом, розмаїтим безладом і робиться зв’язним, раціональним і впорядковує все, що довкола нас, повертаючи нам ту впевненість, з відмовою від якої людина не може змиритися: знати хто ми, де ми і особливо — куди прямуємо.