Поклик племені

Чи можна їх резюмувати в кількох реченнях? Якщо будь-яка ідея створити на землі рай є дурною, то натомість цілком допустимим є припускати, виходячи з уроків історичного розвитку людства, що людина прогресувала у міру того, як зменшувалася її релігійна кабала, послаблювався деспотизм і стадна маса перетворювалася на спільноту індивідів, за якими визнавалися певні права і дозволялося брати ініціативу. Науково-технічний розвиток Заходу прискорив цей процес емансипації індивіда, завдяки чому з’явились індустріальні держави й сучасні демократії. Велика технологічна революція, з одного боку, послужила для прискорення розвитку, а з іншого — для зменшення зловживань і безчинств старого капіталізму. З усіма вадами, які їм можна приписати, в сучасних індустріальних суспільствах добробут, справедливість і свобода досягли меж, яких ніколи не було і нема в інших сучасних режимах, зокрема комуністичних. Вони показали, що «Нема несумісності між політичними свободами і багатством, між ринковими механізмами і підняттям рівня життя: навпаки — вищого рівня життя досягли країни з політичною демократією та відносно вільною економі­кою»[92]. Однак ця панорама не є підставою для оптимізму, бо розвинуте й демократичне суспільство нині під загрозою. Його перший ворог — держава, ненаситне й тиранічне за своєю суттю бюрократичне утворення, яке завжди чатує, аби при найменшому промаху вирости і ліквідувати все, що його обмежує і стримує. Другим — тоталітарні держави (СРСР і Китай), для яких саме лиш існування демократичного суспільства становить серйозну загрозу. Від здатності сучасної людини чинити опір розростанню держави і наступові тоталітаризму залежить, чи майбутня історія продовжить поступову еволюцію до кращого способу життя чи дасть задній хід до обскурантизму, нетерпимості й бідності, в яких досі живе значна частина планети.

Не забуваймо, що Реймон Арон живе і пише в часи холодної війни, яка, особливо у Франції, схилила дуже численний прошарок інтелектуального класу і важливі демократичні сектори брати участь у кампаніях за нейтралітет і мир, які проводились під покровительством Радянського Союзу і комуністичних партій. Його позиція щодо цього була категоричною й недвозначною: «Dans la guerre politique, il n’y a pas et il ne peut pas y avoir de neutres» («У політичній війні нема і не може бути нейтралітету»)[93]. На його думку, Сталін і СРСР уже давно захопили би Західну Європу, якби не боялись, що ця окупація розв’яже ядерну війну зі Сполученими Штатами. Однак не треба себе обманювати: імперські прагнення Радянського Союзу були очевидними, як це засвідчили всі країни-сателіти Центральної та Східної Європи, і Захід не міг послаблювати пильність. Через це Арон обстоював Північноатлантичний союз і ніколи не допускав, що європейське об’єднання, яке він завжди підтримував, могло б означати розрив і відчуження між Європою і Сполученими Штатами. Американське суспільство могло бути далеким від досконалості, як це показувало, наприклад, дискримінаційне становище, жертвами якого були чорношкірі, але загалом там принаймні поважали право на критику, і відкритість системи дозволяла здійснювати реформи, тоді як сталінський тоталітаризм вверг би вільну й демократичну Європу в цілковиту підлеглість.

Чи є за що докоряти чудовому Реймонові Арону? Можливо, так. За те, що всі його ідеї обертаються довкола Європи та Сполучених Штатів і що він, так само, як Альбер Камю, виявляв майже повну незацікавленість «третім світом», тобто Африкою, Латинською Америкою та Азією. Чи був він у глибині душі переконаний, що для наших країн, які зав’язли в страшних конфліктах і проблемах, надії вже немає? В такому різносторонньому мислителі дивує ця відсутність цікавості щодо того, що відбувалося в інших двох третинах людства.

Реймон Арон і Жан-Поль Сартр

Сучасники, однокашники, друзі в юності, а згодом запеклі опоненти, яких однак усі, хто не вражений ідеологічною короткозорістю, вважають двома найважливішими в сучасній Франції інтелектуальними фігурами — цікаво порівняти постаті Реймона Арона і Жана-Поля Сартра.

Я перебував у Парижі, коли 2005 року відзначалося сторіччя їх обох. Франція на повну губу святкувала соті роковини того, хто написав «Буття й ніщо». Документальні фільми, програми й дебати щодо його інтелектуального і політичного спадку на радіо й телебаченні, спеціальні додатки в основних щоденних газетах і тижневиках, сила-силенна нових книжок про його життя і творчість, і як вінець усього — нова експозиція «Сартр і його сторіччя» в Національній бібліотеці, яка була своєрідним взірцем. Я оглядав її три години, та побачив далеко не все.