Поклик племені

Значно скромнішим, щоб не сказати підпільним, було святкування сотих роковин Реймона Арона, яке практично не вийшло з академічних катакомб і за межі старого журналу «Commentaire», який він заснував і очолював. Арон і Сартр були друзями й товаришами, і є фотографії, на яких два petits copains, обійнявшись, корчать міни. До початку Другої світової війни їхні життєві шляхи були дуже схожими. Після нацистської окупації Арон одним з перших французів поїхав у Лондон і приєднався до руху Опору. Він завжди був поборником примирення між Францією та Німеччиною і створення єдиної Європи, але, розходячись у цьому зі значною частиною французької правиці, ніколи не вважав, що європейська єдність послужить ослабленню атлантизму, тісної співпраці Європи зі Сполученими Штатами, яку він завжди вітав.

На відміну від творчості Сартра, яка застаріла нарівно з його політичними судженнями — його романи завдячують своєю технічною оригінальністю Джону Дос Пассосу, а його драми, за винятком «Huis Clos», не витримали б нині випробовування сценою, — твори Арона залишаються напрочуд актуальними. Його філософські, історичні, соціологічні есеї та його завзяте обстоювання ліберальної доктрини, західної культури, демократії та ринку в роки, коли європейські інтелектуали в масі своїй піддалися співу сирени марксизму, були цілком підтверджені тим, що сталось у світі після падіння Берлінського муру, символу зникнення СРСР, і перетворення Китаю на авторитарне капіталістичне суспільство.

Тоді чому, якщо не через ідеї, медійний гламур нечитабельного Сартра не зникає, а постать розсудливого й переконливого Реймона Арона, схоже, майже нікого не спокушає? Це пояснюється однією з особливостей, якої в наш час набула культура, заразившись театральністю, баналізувавшись і фриволізувавшись через сусідство з рекламою та плітками жовтої преси. Ми живемо в шоу-цивілізації, і письменники чи інтелектуали, що зазвичай фігурують у ній серед найпопулярніших, майже ніколи не є такими через оригінальність своїх ідей чи красу своїх творів або, в кожному разі, не є такими лише з інтелектуальних, мистецьких чи літературних причин. Вони популярні передусім через свої лицедійні здібності, те, як вони подають свій публічний образ, через виставляння себе напоказ, свої зухвалі витівки, вибрики — увесь той буфонадний і галасливий вимір суспільного життя, що нині виконує роль бунтарства (а насправді за ним ховається абсолютний конформізм) і яким можуть скористатися мас-медіа, перетворюючи своїх авторів — так само як артистів і співаків — на видовище для маси.

В експозиції Національної бібліотеки згадано один аспект біографії Сартра, який ніколи не було повністю з’ясовано. Чи справді він був учасником Опору проти окупаційного нацистського режиму? Так, він входив до однієї з багатьох організацій інтелектуалів, що опиралися режиму наці, та очевидно, що ця належність була значно теоретичнішою, ніж практичною, бо під окупацією роботи йому не бракувало: він викладав, навіть заступивши в одному ліцеї викладача, якого вигнали з роботи через те, що був євреєм — епізод, який став предметом запеклих дискусій, — писав і публікував усі свої книжки, ставив усі п’єси, які пропускала німецька цензура, як це через багато років нагадає йому Андре Мальро. На відміну від таких учасників Опору, як Камю і Мальро, які під час війни важили життям, не схоже, аби Сартр надто ризикував. Можливо, він підсвідомо хотів стерти те незручне минуле щораз більш екстремістськими позиціями, які займав після визволення. Однією з повторюваних тем в його філософії була нечиста совість, яка, на його думку, зумовлює буржуазне життя, постійно спонукаючи чоловіків і жінок цього соціального класу лукавити, ховати свою справжню натуру під фальшивими личинами. В найкращому зі своїх есеїв, «Saint Génet, comédien et mártir», він із вражаючою проникливістю зобразив оту морально-психологічну систему, при допомозі якої, на його думку, буржуа ховається від самого себе, весь час відступається і зрікається, втікаючи від нечистої совісті, яка його мучить. Можливо, то був його випадок. Можливо, грізний ворог демократів, затятий анархо-комуніст, полум’яний «мао» був попросту доведеним до відчаю буржуа, який множив пози, аби ніхто не згадав про його пасивність і обачність щодо наці, коли пахло смаленим і відданість ідеям була не риторичним штукарством, а вибором між життям і смертю.