Поклик племені

Але в цій книжці є не лише сувора критика сучасних філософів, а також і панегірики. Наприклад, Сартру за його книжку «Буття і ніщо», яка, на думку Ревеля, є глибокою рефлексією, позначеною великою умоглядною відвагою. І Фройду, якого він зображує як войовничого борця супроти певних психоаналітиків, зокрема Жака Лакана, який, на його думку, ґротескно заплутує ідеї Фройда і використовує його, аби звести самому собі марнославний пам’ятник. Утім, несправедливими є його суворі докори Клодові Леві-Стросу, чию книжку «Елементарні структури спорідненості» Ревель оспорює, звинувачуючи її автора в тому, що він хоч і добрий психолог, але з погляду соціології нічого не привніс у знання про примітивну людину. Це твердження він поширює на увесь комплекс досліджень марґінальних суспільств, що їх здійснив Леві-Строс, арґументуючи, що, звівши весь аналіз до опису примітивного менталітету, зосередившись на його психологічному внутрішньому світі, той знехтував дослідженням найважливіших із соціального погляду речей: чому інституції традиційного суспільства мали визначений характер, чому вони так відрізнялись між собою, які потреби задовольняли ритуали, вірування та інституції кожної общини. Праця Леві-Строса була ще не завершена, коли Ревель написав свій есей, і, можливо, його оцінка великого антрополога була б іншою, якби він мав ширше уявлення про його роботу.

У 1971 році з нагоди перевидання есею «Навіщо філософи?» Ревель написав розлогий пролог, в якому зробив огляд того, що діялось в інтелектуальній сфері Франції у попередні одинадцять років. Він не вніс жодних коректив у те, що написав 1957 року, навпаки: знаходив у модному на той час структуралізмі ті самі хиби і крутійство, які він викривав в екзистенціалізмі. Свою найрізкішу критику він адресує Альтюссеру й Фуко, особливо останньому, який став дуже популярним, після того як опублікував книжку «Слова і речі» і заявив, що «Сартр є людиною ХІХ століття», і чиї гучні заяви («гуманітарних наук не існує» і «можна передбачити близький кінець людини, цього недавнього винаходу») так подобалися завсідникам bistrots на бульварі Сен-Жермен. (Невдовзі він кидатиме каміння в поліціантів і заперечуватиме існування СНІДу).

У цьому тексті Ревель застерігає, що модні течії — починаючи від перебіжного вогню нових філософів по гуманізму — зводять філософію до рівня штукарства й езотеризму, що схожі на різновид самогубства. Але найсаркастичніший гумор Ревеля породжує дивний союз, який склався між політичним снобізмом — іншими словами, марксизмом чи, що ще гірше, маоїзмом — і найбільш вигадливими спекуляціями «теорій», які без упину створювали літератори структуралістської течії, яка охоплювала стільки дисциплін і жанрів, що вже ніхто не знав, про що вони пишуть. У цьому попереду всіх був журнал «Tel Quel», чий дух-покровитель, хитромудрий Ролан Барт, відкриваючи свої лекції в Колеж де Франс, пояснив, що «мова є фашистською». Аналіз спеціального випуску журналу «Tel Quel», який робить Ревель, висміюючи претензії послідовників Барта і Дерріди на те, що їхні літературні теорії та лінґвістичні експерименти прислужаться пролетаріатові для розгрому буржуазії в битві, в якій вони зійшлись, є забавним і нищівним.

У повній узгодженості з критикою, яку висловлював на адресу своїх колег-філософів, Ревель завжди намагався поєднати інтелектуальну точність з ясністю викладу. У цьому він пішов навіть далі, ніж його друг та учитель Реймон Арон, від якого він перейняв обов’язок бути великим захисником ліберальних ідей в країні в той історичний момент, коли «опій інтелектуалів» (як Арон називав марксизм) полонив французьких мислителів. Усі без винятку книжки Ревеля є доступні більш-менш освіченому читачеві — попри те, що в деяких із них йдеться про вкрай складні питання, наприклад, теологічні доктрини, академічнаполеміка про філологію чи естетику, наукові відкриття або мистецькі теорії. Він ніколи не вдавався до спеціалізованого жаргону і не плутав неясність з глибиною. Завжди був зрозумілим і ніколи не був поверхневим. Те, що він добився цього у своїх книжках, вже є заслугою; а ще більшою те, що таким був основний тон сотень написаних ним статей у виданнях, в яких він протягом пів сторіччя щотижня коментував сучасні події — «Нувель Обсерватер», «Лекспрес» (де він був головним редактором) і «Ле Пуен».

Соціаліст і ліберал