Поклик племені

Намагаючись підірвати його авторитет, недоброзичливці часто оголошували його консерватором. Він ним ніколи не був. Замолоду Ревель був активним соціалістом, тому різко виступив проти П’ятої республіки генерала де Голля («Le Style du Géneral», 1965) і ще 1968 року у своєму безжальному есеї «Lettre ouverte a la droite» кинув виклик реакційній Франції. За рік до того він висувався кандидатом у депутати від партії Франсуа Міттерана. Все життя був атеїстом і антиклерикальним республіканцем, суворим цензором догматичного духу в усіх Церквах і особливо католицькій, захисником світськості й раціоналізму, успадкованих від епохи просвітництва; на цю тему він детально, мудро і з гумором говорить у своїй книжці-полеміці із сином Метью, буддистським монахом і перекладачем Далай Лами: «Le Moine et le Philosophe» (1997). Серед різновидів лібералізму Ревель завжди віддавав перевагу тому, що був ближчий до анархізму, хоча й не впадав у нього, на що вказує його зухвала заява на початку його мемуарів: «Терпіти не можу родину — як ту, в якій народився, так і ті, які сам створив».

«Тоталітарна спокуса»

Він жив у полеміках. Один з великих скандалів спричинила поява «Тоталітарної спокуси» (1976), яка переконливо підтвердила — за допомогою доступних всім на світі даних, які, однак, ніхто в світі доти не завдав собі труду розглянути — такий несподіваний висновок: головною перешкодою для перемоги соціалізму на планеті є не капіталізм, а комунізм. Йшлося про дуже надихаючу книжку, бо, попри те, що в ній безжально критикувалися комуністичні країни та партії, вона не створювала враження реакційного есею на підтримку консерватизму, а навпаки: то було намагання переорієнтувати у правильному напрямі боротьбу за поступ справедливості й свободи у світі, битву, яка збилася з дороги і забула про свої цілі радше через внутрішні вади лівиці, ніж через могутність і спритність супротивника.

Найбільше на роздуми наводять у Ревеля ті моменти, коли він вдається до операції, в якій є дещо мазохістське: самокритики вад і болячок, яким лівиця дозволила розвинутися в себе, доки інтелектуально не закостеніла; її захоплення диктатурою, сліпота до витоків тоталітаризму, комплекс меншовартості перед комуністичною партією, її нездатність складати соціалістичні проекти, які б відрізнялися від сталінської моделі.

Попри деякі песимістичні сторінки, книжка Ревеля несла конструктивний меседж, намагалася представити реформізм як найкоротший і найлегший шлях для досягнення революційних соціальних цілей і захисту соціал-демократії як системи, яка на практиці довела свою спроможність одночасно розвивати економічну й суспільну справедливість і політичну демократію. Це книжка, читання якої у сімдесяті роки пішло нам у Перу на користь, бо з’явилася вона тоді, коли ми на власній шкурі переживали біди, механізми яких вона розкривала. Диктаторський режим генерала Веласко Альварадо поставив під контроль держави щоденну пресу, і в країні не лишилося жодної трибуни критики; проте традиційна лівиця славила його як прогресиста й оборонця закону. То були часи, коли перуанські політичні вигнанці — апристи[100] й популісти — не мали змоги подавати свої справи в Трибунал Рассела з порушення прав людини в Латинській Америці, який збирався в Римі, бо, як повідомили їм організатори, їхню ситуацію не можна було порівнювати з тією, в якій перебували жертви чилійської та аргентинської диктатур: бо хіба перуанська військова диктатура не була «прогресистською»?

«Ні Маркс, ані Ісус»

Водночас із соціал-демократом і лібералом в Ревелі жив анархіст, який підправляв і пом’якшував першого, і найбільше це помітно в книжці «Ні Маркс, ані Ісус» (1970), яка є такою ж забавною, як і зухвалою. У ній стверджувалося і було підкріплене показовими прикладами, що найважливіші прояви суспільного та інтелектуального бунтарства в сучасному світі відбулися без лівих політичних партій і не в соціалістичних країнах, а в цитаделі капіталізму, якими є Сполучені Штати і Велика Британія. Революція, склеротизована в «революційних» партіях і державах, лишається живою, казав Ревель, завдяки громадським рухам, наприклад, молодіжним, які в індустріальних країнах радикально оспорюють інституції, які вважалися недоторканними — родину, гроші, владу, мораль, — і політичному пробудженню жінок і культурних та сексуальних меншин, які борються за те, щоб їхні права поважали, а тому мусять підважувати підвалини, на яких уже не одне сторіччя тримається суспільне життя.