Поклик племені

Звісно, то була неправда. Бо цей вроджений есеїст — те саме можна було б сказати про ще одного великого ліберала, Хосе Ортеґу-і-Ґассета — у своїх відносно коротких текстах інтерпретації й нового прочитання великих філософів, істориків чи письменників класичної і модерної Європи, залишив magnum opus для культури нашого часу і для ліберальних ідей. І серед лібералів він, поруч з Ортеґою-і-Ґассетом, був найкращим прозаїком. Його стиль був таким же ясним і захопливим, як у Стендаля, ще одного різножанрового письменника, який не писав, а диктував свої тексти, багатство і жвавість його ідей, цитат і прикладів, яскравість та вишуканість, з якими він викладає свої міркування, роблять його есеї захопливими, як романи, наділені заразливим гуманізмом.

Серед авторів, яких я прочитав за останні тридцять років, Ісая Берлін є одним із тих, хто мене найбільше вразив. Його філософські, історичні й політичні судження завжди здавалися мені роз’яснювальними, суголосними з моїми. Утім, я думаю, що хоча мало хто в наші дні так проникливо, як він, бачив, що таке життя — життя індивіда в суспільстві, життя суспільств у часі, вплив ідей на повсякденний досвід — є цілий людський вимір, який не проглядається, чи нишком прозирає, в його баченні: той вимір, який краще, ніж будь-хто, описав Жорж Батай. Той світ ірраціонального, яке лежить в основі й іноді затьмарює і вбиває розум: світ підсвідомого, яке в неконтрольованих дозах, які важко виявити, просочує, спрямовує й іноді підкорює собі свідомість; світ темних інстинктів, які зненацька виникають невідомо-як, щоб змагатися з ідеями і часто заміняти їх як пружини дії і навіть руйнувати те, що ті будують.

Нема нічого більш далекого від чистого, спокійного, гармонійного, ясного і здорового бачення людини, яке було в Ісаї Берліна, ніж похмура, заплутана, хвороблива і пристрасна концепція Батая. Однак я підозрюю, що життя — це, ймовірно, щось, що охоплює і змішує в одну-єдину правду, при всій їх несумісності, цих двох супротивників.

Я зустрічався з ним двічі. Вперше, як я вже розповідав, у вісімдесяті роки на вечері в домі історика Г’ю Томаса, де запрошеною зіркою була прем’єр-міністр Маргарет Тетчер. Вдруге в Севільї у 1992 році на конгресі з нагоди п’ятсотріччя відкриття Америки. Люди, оточивши його, говорили йому компліменти, які він приймав, шаріючись. Я написав про нього низку статей, які згодом стали прологом до іспанського видання «Їжака і лиса», в яких зморозив дурницю, сказавши, що він народився в Литві замість Латвії. «Та нехай, нічого страшного, — добродушно підбадьорив він мене, — бо коли я народився, то все було Росією». Дякую, вчителю.

Жан-Франсуа Ревель (1924–2006)

Цінним внеском сучасної Франції в царину ідей були не структуралісти, не деконструкціоналісти і не «нові філософи», більш ефектні, ніж змістовні, а політичний журналіст та есеїст Жан-Франсуа Ревель. Його книжки та статті, розсудливі й іконоборчі, оригінальні й ущипливі, були ковтком свіжого повітря серед стереотипів, упереджень та умовностей, які задушили сьогочасні політичні дебати. Своєю незалежністю, вмінням уловити, коли теорія перестає відображати життя і починає йому зраджувати, своєю відвагою протистояти інтелектуальній моді та систематичним захистом свободи у всіх сферах, де вона під загрозою чи зведена нанівець, Ревель наводить на думку про Альбера Камю чи Джорджа Орвелла наших днів. Як і вони, він у своїй боротьбі також лишався доволі самотнім і не знаходив розуміння.

Як і в випадку автора «1984», найрізкіша критика Ревеля була спрямована в бік лівих, попри те, що значну частину свого життя він був соціалістом, і від них же він терпів найгірші нападки. Відомо, що найбільшу ненависть у політичному житті породжує найближчий родич. Бо якщо хтось і заслужив по праву звання «прогресиста» в інтелектуальній сфері, нині таке проституйоване, то саме він, чиї зусилля були спрямовані на те, щоб усунути ментальні кліше та шаблони, які заважали сучасному політичному авангарду зрозуміти суспільні проблеми і запропонувати для них рішення, які були б водночас радикальними та здійсненними. Для виконання цього завдання зі злому Ревель, як і Орвелл в тридцяті роки, вибрав відносно простий підхід, який, однак, у наші дні з мислителів мало хто практикує: повернення до фактів, підпорядкування вимисленого пережитому. Визначати, залежно від конкретного випадку, обґрунтованість політичних теорій нині є чимось революційним. Бо поширилась традиція, без сумніву, найбільша перечіпка сучасної лівиці, яка є цілком протилежною: встановлювати природу фактів, виходячи з теорії, що зазвичай веде до їх спотворення, аби вони збігалися з останньою. Нема нічого абсурднішого, ніж вірити, що істина сходить з ідей на людські вчинки, а не вчинки живлять істиною ідеї, бо результатом цієї віри є розрив між одними і другими, а саме це в епоху Ревеля (зокрема в країнах так званого третього світу) було найхарактернішим для лівих ідеологій, які зазвичай особливо вражали своєю дикою нереальністю.