Поклик племені

Сталося це в 1757 році. Загрузнувши в злиднях, відособившись від світу, він, як сам писав пізніше, поринув у вивчення Біблії, як і Лютер, переконаний, що священна книга християнства є «алегорією таємної історії душі кожного індивіда». З цього випробування він вийшов, ставши самотнім і задирливим консерватором і реакціонером, який в полемічних памфлетах, що сипалися, мов стусани, люто критикував всі прояви сучасності, де б вони не з’являлися: в науці, у звичаях, у політичному житті, у філософії та понад усе — в релігії. Із полум’яним запалом він вернувся до лютеранського протестантства своїх предків. Через свій нестерпний характер повсюди нажив собі противників і ворогів. Нерідко заїдався навіть з людьми, які його поважали і хотіли йому допомогти, як от з Кантом, який його читав і намагався добитись для нього посади в університеті. Про нього Гаман сказав, що то «маленький чоловічок, з яким приємно трохи потеревенити, але цілком сліпий до істини». До Гердера, який був його відданим прихильником і вважався його послідовником, він не мав ані найменшої інтелектуальної поваги. Тож не дивно, що життя його минало майже в безвісності, з дещицею читачів, і було вкрай аскетичним, бо на прожиток він заробляв на якійсь темній бюрократичній службі.

Після смерті про Північного мага, як любив сам себе називати Гаман, скоро забули, бо коло людей, які знали його праці, було обмеженим. Ісая Берлін запитував себе: «Що в нього варте воскресіння в наші дні?» Відповідь на це запитання міститься в найкращому розділі його книжки: «The Central Core» («Основне ядро»). Насправді, пояснює він, оригінальним у Гамана є його концепція людської природи, діаметрально протилежна раціональному та оптимістичному її баченню, яке запропонували французькі енциклопедисти та філософи епохи Просвітництва. Людське створіння є творінням Божим, а тому суверенним та унікальним, яке не можна розчинити в колективі, як роблять ті, хто придумує теорії («вигадки», як казав Гаман) про еволюцію історії до прогресивного майбутнього, в якому наука покінчить з неуцтвом і здолає несправедливість. Люди є різними, і різними є їхні долі; і їхнім найбільшим джерелом мудрості є ні розум, ні наукові знання, а досвід, сума пережитого, накопичена за все їх існування. У цьому сенсі мислителі та академіки ХVIII століття здавалися йому справжніми «язичниками», більш далекими від Бога, ніж «злодії, жебраки, злочинці чи волоцюги» — істоти, що живуть «неправедним» життям, які внаслідок нестабільності та сум’яття свого ризикованого існування могли не раз безпосередніше і глибше наблизитися до божественної трансцендентності.

Він був пуританином, однак в сексуальному питанні обстоював ідеї, які викликали обурення в усіх його сучасників. «Чому почуттям сорому оточені наші славні репродуктивні органи?» — запитував він. І вважав, що намагання упокорити сексуальні пристрасті ослаблює людську природність і дух, і через це той, хто хоче глибоко себе пізнати, повинен випробувати все і навіть «спустися в безодню оргій Бахуса й Церери». Однак той, хто в даній сфері демонстрував таку відкритість, в іншій стверджував, що забезпечити порядок можна в єдиний спосіб — за допомогою вертикальної та абсолютної влади, яка б захистила індивіда, родину і релігію як захисні і нематеріальні інституції суспільства.

Мудрий і скромний ліберал

На відміну від Франції, яка з великих мислителів і письменників, що прихистились в її лоні, робить медійні постаті, поп-ікони, Англія їх приховує і тримає в тіні, наче, виставлені на загальний огляд, замацані рекламою, їхні інтелектуальні й мистецькі здобутки знеціняться. З цих діаметрально протилежних традицій відносно їхніх ідолів науки чи мистецтва можна зробити висновки про елітарне призначення британської культури і демократичне у Франції або, точніше, про культурний снобізм, який, принаймні з ХVІІІ століття, є найбільшою прикметою французького життя, так само, як його реверс чи антипод, антикультурний снобізм є очевидним в ситуації англійців.

У кожному разі, немає сумніву, що якби родина Берлінів, замість шукати притулку у Великій Британії, емігрувала в Париж, смерть Ісаї Берліна 1997 року у 88-річному віці потягла б за собою поховальні феєрверки, трубіння некрологів — як ті, до яких спричинилися кончини Сартра чи Фуко. Натомість на своїй названій батьківщині сер Ісая Берлін був похований зі скромністю, з якою жив і писав у монастирському усамітненні Оксфорда, університету, якому він віддав усе своє життя.