Полювання на Золотий кубок

— Я не вірю, що на такий учинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема — спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник вкрав би власну честь і гідність. Але це неможливо, правда?

— Пра-а-а-вда-а-а! — відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.

— Якщо так, то злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про крадіжку міліцію. Але я завжди можу забрати свою заяву, щоб не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й міліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він його знайшов. Не зроблю жодних висновків. Міліцейське розслідування буде припинене.

Усі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.

— Нарешті, якщо хтось гадає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться і найкращого спортсмена серед учнів сьомих-дев’ятих класів не буде визначено, той помиляється. Щоправда, нам доведеться червоніти за нашу недбалість перед спонсором. Частково я і сам винен: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я гадав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича — більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!

Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.

Після уроків обидва традиційно подалися до Бабусиної Хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса прорвало:

— Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!

— Спокійно, — Максим пожбурив наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.

— Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?

— Слухав ти, — виправив його Білан. — А я чув. Гадаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання: «поверніть за сім днів Золотий кубок — і нікому нічого не буде», зовсім нелогічне. Якби серед купи народу в залі не могло бути ймовірного викрадача, директор цього б не казав. Або ж він припускає змову зі сторонніми особами.

— Так і є, - сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти! Послухаєш — і паніка минає. Хоча.:.

Обидва дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп’ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, однак Максим попередив — краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

— Кажу ж тобі — ми вкрали його з благородною метою, — наполягав Білан.

— Тепер піди і доведи комусь своє благородство, — знову почав заводитися Денис. — То як, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Удруге його точно стирити не дадуть.

— Це варіант. І я одразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, щоб потім продати його комусь чужому. Типу, перейнявся директорськими словами про честь школи і все таке. Або просто злякався б, усвідомивши, що накоїв. Ось лише вся справа в тому, що ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, чи не так?

— Ну… так, — Денис почувався геть збитим із пантелику.

— Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто насправді полює за Золотим кубком, але й дядю Костю, який значно від них небезпечніший. Якби не він, навряд чи хтось із старшокласників ризикнув би зробитися крадієм. Отже, — підсумував Максим, — вони налякані дужче, ніж ми. А ми налякані, так?

Денис ствердно кивнув.

— Вони бояться, що хтось їх випередив. І вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. А нам нема чого боятися. Ми будь-якої миті можемо повернути кубок на місце і спекатися його назавжди. Отже, нам слід бути удвічі обережнішими. Розумієш, чому?

Тепер Денисові не треба було додаткових пояснень.

Полювання на Золотий кубок не закінчилося. Ось лише з цього моменту невідомі полюватимуть так само і на них.

Глава 14. РОЗМОВА З ЧЕМПІОНОМ

Минули вихідні. Нічого не сталося.

Денис виходив на вулицю, гуляв із молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин і на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали його від головного: щоразу, виходячи з під’їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде Денис Черненко, учень 7-А класу, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному стрічному чолов’язі він бачив лиховісного дядю Костю. А в ніч із неділі на понеділок йому наснився справжнісінький бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не звернув, переслідувач неодмінно заступав йому шлях, і доводилося негайно звертати. Закінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув: — Ти чого-о-о кричи-и-иш…