Полювання на Золотий кубок

Станція «Дарниця». Народу побільшало — наближалася година пік. Дідик не з’явився, і Денис трішки засмутився: палкий прихильник київського «Динамо», він недолюблював фанатів «Шахтаря», нехай і колишніх.

Наступна станція «Лівобережна». Люди сновигають туди-сюди активніше. Та й сїріє надворі помалу. Не так, звісно, як узимку, та все одно не білий день. Васі Книша з 10-Б класу на платформі не було…

«Дніпро». Місцеві рибалки починають масово розбрідатися по домівках. Юрко Хорунжий не прийшов.

Далі — «Арсенальна». І вже година-пік. Добре хоч вихід тут один і сама станція порівняно невелика. Достояли до пів на шосту, для чистоти експерименту почекали хвилин десять. Не спокусився Сашко Хорунжий, нема його.

Коли, проїхавши «Хрещатик», вийшли на «Театральній», — трішки розгубилися. Народу тут як мурашок. Туди-сюди сновигають, із лінії на лінію переходять, та ще й патруль міліцейський чомусь збентежив Черненка. А Білана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильні, невже ніхто із семи…

Стоп! Ось він!

Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на рюкзаку обоє помітили практично одночасно.

Він вийшов із вагону, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформі. Ставши точно по центру, почав крутити головою в різні боки. Денис хотів уже йти до нього, навіть крок уперед зробив, — аж раптом Максим сильно, обома руками, схопив його за рукав.

— Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!

— Добре, — цикнув просто у вухо партнерові Максим. — Ходімо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас…

Глава 17. ЗАПЛАКАНИЙ ГОРОБЕЦЬ

Годинник показував початок дев’ятої вечора.

Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску — він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані у своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:

— Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» — і почув із того боку дуже знайомий голос:

— Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п’ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.

…А вранці Максим Білан чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув дужче свою кепку, і вони покрокували до школи.

— Це не він, — коротко повідомив Максим.

— Як!? Звідки знаєш?

— Почнемо спочатку, — хлопці зупинилися на бровці, пропускаючи авто, а тоді швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: — Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас серйозно. Навіть більше: зрозуміє, що таких шмаркачів нема чого боятися.

— Ти обережніше про шмаркачів…

— Але ти з цим погоджуєшся? — підвищив голос Максим, і Денис змушений був і сьогодні визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, а розумник має рацію.

— Тому я сказав, — провадив далі Максим, — що знайду спосіб розпитати чи допитати нашого підозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосіб знайшовся. Толик тут ні до чого, і я йому вірю.

— Ну, а конкретно? — нетерпляче запитав Денис.

— Не знає Толя Тумановський ніякого дяді Кості. Зате зрозумів, про яке золото йдеться. Батько дуже засмутився, це ж його ідея. Та й школа гуде. Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому, як синові багатого спонсора, вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть усі свої гроші приніс. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, усі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.

— Виходить, — понуро промовив Денис, — ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

Максим не виспався, думав півночі, яку б, а головне — кому б іще приготувати пастку. Навіть деякі ідеї вималювалися. І він збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від того, що вони побачили у шкільному дворі. Там, під яблунею, сидів просто на власному наплічнику Вітя Горобець із паралельного класу, з 7-Б. Здивував він не лише Максима, а й Дениса. Довготелесий і завжди акуратний, Горобець сидів мокрий, геть спалий з лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Скидалося на те, що Вітю хтось ізранку побив. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим нападником, хтось міг так побити, щоби довести до сліз. А Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу — це справжні сльози на щоках…

Усі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертаючи уваги, — чи робили вигляд, що не звертають. Та Горобця це, очевидно, влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

— Ти чого, Горобчику? Що таке? — схилився над ним Черненко.

— А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!