Полювання на Золотий кубок

— Тю! — здивовано вигукнув Денис. — Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти того, вставав би… Не треба аж так… Розумію…

— Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!

— А ти тут до чого? — поцікавився Максим.

— Це ти, салабоне, до чого тут? — визвірився Горобець. — Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

— Рюмсати — теж не чоловіча справа, — спокійно проказав Максим. — Кажи, що там у тебе вийшло із Золотим кубком.

— Нічого не вийшло! — визвірився Горобець. — У тому й справа, що нічого!

Він ображено почав говорити. І хлопці тут же згадали, де чули подібне зовсім недавно. Ось лише Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе. Ну, якщо не все, то, принаймні, багато чого в історії із Золотим кубком.

Максим міркував весь день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній Хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.

Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

Глава 18. ДЯДЯ КОСТЯ І ХЛОПЕЦЬ У КАПТУРІ

— Ніхто не прийде. Ось побачиш, — недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.

Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався — хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустріч вони призначили о шостій вечора в найбільш зручному місці — біля входу в «МакДональдс».

Тут навіть якщо захочеш — не заблукаєш. А крім того, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, як напланував Максим, завжди можна гукнути на допомогу.

Денис же цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим таки помилився.

— Доброго вечора, дітворо, — почулося раптом позаду.

Хлопці дружно повернулися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, мабуть, перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені лупаті очі, брови зрослися на переніссі.

— Здрастуйте, — привітався Максим.

— Гадаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?

— Можна й так сказати, — ухилився від відповіді Максим.

Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний — Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хрипуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, в роздягалці, називав дядею Костею.

— Тоді ви дочекалися. Себто — догралися, — у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. — То як, самі підете зі мною чи вас, мов кошенят, за шкірку брати?

Денис першим відчув — тепер з ними ніхто не грається. Ігри в сищиків-розбійників для них скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо підірватися ось так, із місця.

Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, і в напівтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.

— Гайда з нами, дітворо. Ми про все домовимося, — сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

Він узяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі — Дениса. Неподалік, біля бровки, стояло авто. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч із водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.

— Привіт, Володю, — мовив Максим до хлопця в каптурі.

Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: це справді був найкращий спортсмен школи, його кумир і супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.

— Розгадали, значить… — просичав він.

— Випадково, — поквапився пояснити Максим. — Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене, нібито ти непричетний до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець — єдиний, хто б його стовідсотково отримав, бо ти, головний суддя, стоятимеш за нього.

— То й що? — не зрозумів Завгородній.

— Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих і восьмих класів. Я вчора весь день потратив на те, щоби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Отже, ти в більшості випадків свідомо брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим паче вкраденим? Поки що відповіді я не маю, але така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.

— Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, — зітхнув Завгородній.

— Розумецькі дуже, — озвався дядя Костя і запустив мотор. — З нами поїдуть. Твоя проблема, Володю. Ти і вирішуй. Тільки швидко.