Порожня могила

По блідо-жовтій подушці розкуйовдилось довге пишне сиве волосся, посередині якого видніло висохле бліде обличчя, що виблискувало в світлі наших свічок, наче віск. То було зморшкувате, кощаве лице літньої жінки з гострим орлиним носом. Вуста міцно стиснуті, очі заплющені. Те саме обличчя, що дивилось на нас із залізного погруддя там, нагорі, тільки старіше й змореніше. А найстрашніше було те, що воно анітрохи не скидалось на обличчя мерця. Здавалось, ніби Маріса Фіттес просто спить. Дивно, як це за стільки років так чудово збереглось її тіло...

Ніхто з нас не промовив ні слова. Ніхто не поворухнувся. Аж нарешті крапля розтопленого воску впала зі свічки на Кіпсову долоню — і його зойк привів нас до тями.

— Маріса Фіттес, — прошепотів Джордж. — Це вона...

— Закрийте труну! — вигукнула Голлі. — Мерщій закрийте, поки...

Вона не закінчила, та всі ми зрозуміли, що Голлі мала на увазі: "поки дух Маріси Фіттес не прокинувся". Мені це так само спало на думку. А ще мене огорнув гнів через те, що ми витратили стільки зусиль нанівець.

— Клятий череп! — спересердя мовила я.

Квіл Кіпс укотре вилаявся й додав:

— Які ж ми йолопи! Ризикували життям заради оцього! — він люто обвів рукою залу. — Мерщій забираймося звідси! Їй будь-що не сподобається, що ми вдерлись до її усипальниці. Ходімо, Локвуде! Нам пора!

— Так, так... — здавалось, ніби мертве жіноче тіло в труні вразило Локвуда менше, ніж будь-кого з нас. Він нахилився вперед, придивляючись до висохлого блідого обличчя. — Цікаво, як їй так пощастило зберегтися? Диво та й годі... Цікаво, цікаво...

— З неї зробили мумію, — припустив Джордж.

— Мумію? Як у Єгипті? Хіба нині таке роблять?

— Звісно. Треба тільки правильно підібрати трави, олію й сіль. Із цього всього готують розчин і замочують у ньому труп. Щоправда, перед тим із нього видаляють геть усі нутрощі. І мозок теж — це роблять особливими гачками через ніс. Клопітка, нівроку, робота... Уяви, Люсі, що в тебе страшенний нежить. Ось і мозок так само тягнеться, тягнеться з носа, мов шмарклі, й ніяк не закінчується... А потім, десь через місяць, тіло дістають із розчину, висушують і напихають усі його порожнини...

— Гаразд, гаразд, — обірвав його Кіпс. — Ми зрозуміли, що зробити з небіжчика мумію — це можливо. А подробиці можна проминути.

— Знання подробиць нікому ще не заважало, — поправив окуляри Джордж.

— І все ж таки, — зазначив Локвуд, знову переступаючи через ланцюги, — я ніколи ще не бачив такої мумії...

— Локвуде, що ти робиш? — запитала я.

— Ніби померла тільки вчора, — провадив він, торкаючись пальцями обличчя небіжчиці.

— Не чіпай її!

— Локвуде!

— Зараз, зараз... — щось ніби цмокнуло, й з обличчя Маріси Фіттес облізла шкіра.

Голлі з переляку затулила собі долонею рота. Джордж засичав, мов розлючений кіт. Кіпс гарячково стиснув мені руку.

Локвуд позадкував. З його пальців, мов ганчірка, звисало обличчя літньої жінки.

— Погляньте, — усміхнувся він. — Це просто маска. Пластикова маска... А ще й оце... — він витяг другу руку з важким жмутком переплутаного сивого волосся.— Маска й перука. Підробка! Тут усе фальшиве... Заспокойтесь, усе гаразд!

Заспокоїтись, правду кажучи, ми ніяк не могли. Ми були приголомшені. Та вже за мить напруження змінилось полегшенням. Кіпс зареготав, Голлі захитала головою, досі тулячи долоню до рота, а я, з’ясувавши, що досі стискаю в затерплих пальцях каністру з магнієм, сховала її до кишеньки на своєму робочому поясі.

— Ти мене вразив, Локвуде, — нарешті сказала я. — Такої огидної витівки я від тебе не сподівалася. Здерти шкіру з обличчя небіжчиці!

— Що ж тут огидного? — Локвуд тим часом оглядав тіло. — Це ж маска, а не шкіра. І в труні лежить не тіло, а воскова лялька. Йдіть-но подивіться!

Переступивши через ланцюги, ми оточили труну. На червоній шовковій подушці спочивала воскова голова без перуки й маски. Вона була звичайного розміру, з ледве наміченим виступом носа й заглибинами очних ямок, та в усьому іншому залишалась грудкою жовтавого, вкритого пухирцями й патьоками воску.

— Шахрайство та й годі! — обурювався Джордж, нахилившись над труною. Він ще більше відгорнув полотно, оголивши абияк виліплені воскові груди й тоненькі, згорнуті поверх них рученята. — Воскова лялька натурального розміру! І вага, напевно, така, як слід, тож під час похорону ніхто ні про що й не здогадався. А маска — це на той випадок, якби комусь спало на думку зазирнути в труну...

— Отже, тут її немає, — підсумував Локвуд. — Увесь цей мавзолей — чистісінька підробка.

— Неймовірно! — сміявся далі Кіпс. Він простяг руку й потарабанив пальцями по воскових грудях ляльки. Долинув глухий неприємний звук. — Справді, лялька! А ми перелякались...

Мене теж навертало на сміх — хотілося розвіяти напруження цієї довгої ночі. Кожен з нас відчував це. Голлі витягла звідкілясь плитку шоколаду й поділила її між нами. З рюкзаків з’явились термоси з гарячою кавою. Ми притулилися спинами до труни.

— Треба буде повідомити всіх про цю підробку, — мовив Джордж.