Порожня могила

— Мабуть, ще зарано, — заперечив Локвуд. — Не забувайте, що ми розкрили тільки половину таємниці. Тут Маріси немає. Де ж вона тоді?

— Череп це вже пояснив, — нагадала я.

Тук, тук... Кіпс за нашими спинами далі тарабанив по восковій ляльці.

— Підробка! — не вгавав він. — Про це не можна мовчати! Треба показати цю маску слідчим у ДЕПРІК. А далі привести сюди репортерів, — він потягся до плитки шоколаду. — Дякую, Голлі.

— Навряд чи хтось повірить нам, — зауважила Голлі, віддаючи Кіпсові останній шматочок плитки. — Пенелопа вже встигла купити половину тамтешніх слідчих.

— Але ж не всіх! Ось, наприклад, Барнс...

— Із Барнсом усе гаразд. Та що його слово значить нині в ДЕПРІК?

Тук, тук...

— Гаразд, облишмо все це до ранку, — сказав нарешті Локвуд. — А зараз краще подумаймо, як нам вибратись надвір до наступної зміни варти біля мавзолею.

Тук, тук, туки-тук...

— Годі вже тарабанити, Квіле, — сказала я. — Набридло.

— Я давно вже не тарабаню, — здивувався Кіпс. — Тихенько стою собі, їм шоколад — так само, як ви...

Ми всі подивились на Кіпса, що досі стояв біля труни. Він підняв обидві руки й показав нам. Стукіт тим часом не вгавав. Ми перезирнулись, проковтнули рештки шоколаду й поглянули назад.

Із труни щось тяглось, упиралось у її край, видаючи той самий стукіт. То була воскова рука, що гарячково тремтіла — і разом з нею тремтіла вся штучна фігура, — а з глибини труни вже здіймались у повітря хвилі каламутного Примарного Туману.

3

Якихось десять хвилин тому все було гаразд. І навіть п’ять хвилин тому все було чудово. Ми залишались напоготові й ладні були зустріти будь-який привид п’ятьма одночасними ударами рапір. Так само ми спочатку поводились і біля труни — один на мить наближається до неї, решта четверо стежать. А потім, побачивши в труні воскову ляльку, ми неприпустимо розслабились. Ми втратили пильність, розосередили увагу. І цим порушили три головні правила агента під час розслідування: по-перше, припинили використовувати свої Таланти; по-друге, зайшли за ланцюги; по-третє, обернулися до труни спинами. Таких помилок не роблять навіть семилітки з Нічної Варти. Страшних, фатальних помилок!

Ми зрозуміли це, коли побачили, як ворушиться воскова лялька й напливають хвилі Примарного Туману. Ми заціпеніли. Наш мозок оцінив становище з затримкою на одну-єдину секунду, й цієї секунди нам вистачило, щоб утратити контроль над ситуацією.

Туман був такий густий, що, здавалося, геть заповнював усю труну. Серед нього совалась, поволі піднімаючись, жовта воскова постать. Вона вчепилась пальцями в край труни, й щось сухо затріскотіло—то обсипався віск. Тепер уже лялька не лежала, а сиділа.

— Назад! Назад! — почули ми Локвудів крик.

Ми враз відскочили від гранітного постамента з труною. Проте паніка, що огорнула нас, тільки дужчала, а це завжди призводить до нових помилок. Ситуацію опанував тільки Локвуд — він уже летів у повітрі, просто в стрибку витягаючи з-за пояса каністру з магнієм. Легенько приземлившись із зовнішнього боку ланцюгів, він підняв правицю з каністрою. А що ж ми, тобто всі інші? Нам, на жаль, велося важче. Ми просто позадкували — рачки, спиною до ланцюгів. Кіпс загубив свічку. Я, щоб не розірвати залізного кола, вигнула по-котячому спину й перекотилась через ланцюги, замурзавшись при цьому в солі й залізних стружках. Голлі з Джорджем виявились іще незграбніші: вони проповзли просто через коло, зсунувши ланцюги з місця.

Ланцюги розійшлися. Залізне коло розімкнулось.

Крізь прогалину в колі по всьому підземеллю війнуло крижаним вітром.

Свій трюк я завершила навпочіпки — і, не випробовуючись, крутнулась на закаблуках, теж витягаючи з-за пояса каністру. Інша каністра, кинута Локвудом, свиснула в мене над головою. Вона летіла просто в бік труни, де сиділа безлика, загорнута в полотно кощава постать, що поволі хитала туди-сюди розпливчастою, безокою головою.

Каністра вдарилась об край віка труни, просто за спиною в ляльки. Усе, що стояло на постаменті, зникло в сліпучому спалаху білосніжного полум’я.

Чи то через особливу акустику підземелля, чи з якоїсь іншої причини вибух здався мені гучнішим, ніж зазвичай. І не тільки гучнішим, а й яскравішим. Я відвернулась і заплющила очі. Кіпс, що перебував найближче до місця вибуху, зойкнув. У моїх вухах загуло, мене на мить огорнула хвиля розжареного повітря, а далі знову стало холодно.

Я розплющила очі. Розпечені залізні стружки колючим дощем спадали на кам’яні плити підлоги. Труна всередині палала, й серед полум’я ворушились, наче морська трава, недогарки червоного шовку.

А над усім цим височіла темна постать—нерухома, згорблена, загорнута в обгоріле полотно.