Порожня могила

— Ви хто такі, хай вам дідько? Йолопи з якого-небудь «Банчерча й К°»? Ану, дай мені рапіру! — він вихопив клинок із Джорджевої руки й перескочив через дротяну розтяжку. Волосся привида зненацька заворушилось, і війнуло крижаним вітром так, що Локвуд упав на сходи, мало не полетівши в безодню. Обтрусивши з себе порох, він сів, притулившися спиною до муру ліворуч від сходів.

За моїм плечем почало мляво розгорятись зелене сяйво, а далі в моїй голові зашурхотів знайомий голос черепа:

— Привіт. Ну, як ся маєш?

— Як ся маю? Визирни й подивися сам! — відповіла я, спостерігаючи, як Локвуд, згинаючись під примарним вітром, наближається до привида.

— От і подивлюся... Ого! Варто було вас на п'ять хвилин самих залишити, як ви вже двох привидів розтривожили, та ще й застрягли між ними на краєчку провалля! Диво та й годі! І що тепер —чекатимете на чиюсь мудру пораду?

Я поглянула вниз, де помалу яскравішало потойбічне світло — це до нас підбиралась воскова лялька з Локвудовою рапірою в грудях.

— Ну, якщо ти можеш дати таку пораду... — якомога безжурніше відповіла я.

— Будь ласка! Тільки за однієї умови. Скажи-но, коли ти збираєшся випустити мене з цієї склянки?

— Зараз такі розмови не на часі.

— Бані, саме на часі!

— Принаймні не на роботі. Поговорімо краще вдома.

— Удома ти ніколи зі мною не розмовляєш! Навіть уваги не звертаєш. Запхаєш у куток до соляних бомб і залізних стружок — і бувай здоровий... А може, й мені відтепер не звертати на тебе уваги?

— Ми поговоримо про це. Обіцяю! А тепер порадь, що нам робити...

Поверненець тим часом підкрадався сходами до нас. Віск уже опав з його пальців, і я чула, як вони огидно клацають об камінь — клац, клац, клац... Я поглянула нагору — там Локвуд бився з другим привидом, що метушився туди-сюди, ухиляючись від рапіри.

— Усе дуже просто. Просто до смішного! Дивуюсь, як ви самі не второпали! Той дух, що внизу, тягає своє Джерело з собою. Ти ж бачиш його кістки? А щодо того духа, який крутиться над вашими головами... де його Джерело?

— Звідки мені знати... — почала я, оглядаючись, аж тут зненацька зрозуміла, де слід шукати Джерело. Звичайно, в ніші на місці каменя, що випав! Я стиснула зубами ліхтарик, підскочила, вхопилась за край ніші й зазирнула всередину. Там була невеличка, вкрита шаром срібла заглибина, а в ній — пара рожевих пластмасових штучних щелеп.

— Штучні щелепи? Цікаво, для кого вони можуть правити за Джерело?

— А що тобі до цього? Просто спробуй знищити їх!

Та я вже й без черепа вхопила їх — аж до огидного гладенькі й страшенно холодні. Без жодного вагання я зіскочила вниз, на сходи, й жбурнула щелепи в темну безодню. Спектр у подобі літньої жінки здригнувся, його обриси розпливлися. Шалено блиснули темні очі, й привид услід за своїм Джерелом пропав у пітьмі. Потойбічний вітер одразу вщух, і ми залишились на сходах самі — крім хіба що Поверненця, який і досі дряпався вгору, до нас.

Із його грудей досі стриміла рапіра, а віск із рук та ніг Гостя вже цілком обсипався. Зараз у яскравому світлі наших ліхтариків він скидався на купу почорнілих кісток, скріплених одна з одною тоненькими нитками плазми. Дотик кощавих пальців, звільнених від покриття, тепер міг бути смертельно небезпечним. Тріснута воскова голова шкірилась у моторошній посмішці.

Привид кинувся до нас. Джордж зойкнув, Кіпс заверещав, Голлі встигла махнути рапірою. Кінчик її клинка перетяв Гостеві шию. Воскова голова хитнулась, відскочила, вдарилась об стіну, а далі з глухим стукотом покотилася сходами вниз.

Ми завмерли, сподіваючись, що безголове тіло кинеться за нею навздогін, однак на місці відтятої голови з’явилась нова — прозора, примарна. Тепер було видно, що це привид чоловіка з довгастим зморшкуватим обличчям і густим скуйовдженим волоссям.

— Він ще й досі тут?! — простогнав Джордж. — Дайте нарешті перепочити!

Та ми вже квапили його, і Джордж поліз нагору. Він був першим, я виявилась останньою — якщо не рахувати склянки з черепом у моєму рюкзаку.

— Не забудь! — уперто шепотів він мені на вухо. — Завтра! Ти обіцяла!

— Еге ж, якщо доживу...