Порожня могила

— Тут написано: «звільнений за зразкову поведінку», — пояснив Локвуд, ляснувши пальцями по газеті. — А ще сказано, що біля брами в’язниці його радо зустрічали дружина Аделаїда та їхній любий синочок Леопольд. На запитання репортерів Вінкмен відповів, що відтепер покінчить із торгівлею на чорному ринку і розпочне життя з чистого аркуша.

— Нас він будь-що відвідає, — зауважила я. — Йому дуже кортить нас убити.

— А може, він поки що заховається, — буркнув Локвуд.

— Навряд, — похмуро хитнув головою Джордж.

Кілька хвилин ми мовчали. За вікном досі сяяло сонце, з наших сердець іще не вивітрилася радість після вдалого завершення нічної роботи, й наші сумніви та страхи поволі зникли.

— Що ти там малюєш, Локвуде? — запитала я, розглядаючи «скатертину мислення». — Скажену капустину чи що?

— Капустину?! Це ти про мій чудовий начерк привида з розкуйовдженим волоссям? — Локвуд жбурнув ручку на стіл. — Гаразд, художник із мене не бозна-який, але я намагався замалювати обличчя того вчорашнього Поверненця. Коли він позбувся своїх кісток, я зумів добре розгледіти його. Я сподівався, що за моїм малюнком Джордж зможе визначити, ким той привид був за життя.

— За твоїм малюнком Джорджеві доведеться вести пошуки не в архіві, а в крамниці зеленяра! — Я заплющила очі, й привид постав переді мною, наче живий. — То був чоловік середнього віку. З дуже зморшкуватим утомленим обличчям. Волосся довге й сиве. Це все, що я запам’ятала, бо найбільше мене вразили не його риси, а слова... А ти знову вирушаєш до архіву, Джордже?

— Так, тільки трохи згодом. За годину до нас повинен завітати відвідувач, — пояснив Джордж, кладучи маску на стіл, між маслянкою й мискою з кукурудзяними пластівцями. Після того, як із неї обтерли порох, маска заграла яскравими барвами, а пташині пера на ній заворушились, наче хмаринка білого диму. — Що скажете про цю красуню? Маска полінезійського шамана. Я взяв її з кімнати Джесіки, — він позирнув на Локвуда. — Відімкнув учора останній ящик. Гарненька, авжеж?

Локвуд кивнув:

— Справді гарна. А більше ти нічого там не знайшов?

— Дещо знайшов. Покажу вам після обіду.

Я уважно поглянула на шаманську маску — на її насуплені брови й сердито перекошені вуста — і спитала:

— Як ти гадаєш, вона містить якусь енергію?

— Нібито містить, хоч я й не відчуваю цієї енергії так, як ти, — відповів Джордж. — Якщо твоя ласка, оглянь її пізніше, Люсі. Гаразд?

— Звичайно... — кивнула я й зрозуміла, що не можу більше мовчати. Я мала негайно скинути цей тягар зі свого серця. — Локвуде, Джордже, що нам робити?

Звісно, вони розуміли, що я маю на увазі. Спогади про наші відвідини мавзолею гнітили нас цілий ранок, адже нелегко забути про Поверненця, що женетеся за тобою сходами, розвалюючись на шматки. Та ще важче було не згадувати про роботу, яку замовив у нас цей привид. Мешканець чужої могили, що став нашим клієнтом, мимоволі займав наші думки.

— Я багато міркував про Марісу, — почав Локвуд, — і вважаю, що нам слід поводитись так, ніби нічого не сталось. Ми ще багато чого не розуміємо, тож було б небезпечно розповідати комусь про наш похід до мавзолею — принаймні доти, доки ми знайдемо відповіді на всі питання. Отже, поки що ми не пхаємо носа до чужого проса, працюємо над дрібними справами, всіляко уникаємо будь-яких прикрощів, а самі тим часом тихенько ведемо свої пошуки далі. Насамперед чекаємо знахідок від Джорджа, що вивчатиме зв’язки між Марісою та жінкою, яку ми звемо Пенелопою.

Джордж кивнув:

— Родина Фіттес від самого початку перебувала на чолі боротьби з привидами. Якщо ми хочемо відшукати вирішення Проблеми, то мусимо розібратись і в таємницях цієї родини. Завдяки нашому восковому приятелю, з яким ми познайомились минулої ночі, я спробую знайти в архівах усі газети з описами останніх років життя Маріси. Можливо, пощастить натрапити на слід когось із її помічників, які химерним чином пропали саме тоді, коли було оголошено про смерть Маріси. Той привид безперечно був знайомий з нею. Правда, Люсі?

— Так, він знав її, — підтвердила я. — І досі ще сердиться на неї.

— Виходить, це хтось із найближчих її знайомих. Той, кого зрадили і вбили.

— Правду кажучи, — втрутився Локвуд, понуро беручи свою чашку з прохололим чаєм, — цей привид — постать другорядна. Насамперед ми повинні встановити, що сталося з жінкою, яка мала лежати в цій могилі. З жінкою, яка нібито померла двадцять років тому. Люсі, спробуй розпитати свій придуркуватий череп. Ми, врешті-решт, діємо за його вказівкою, тож я досі вважаю його найголовнішим ключем до всієї цієї таємниці.

— Тут хтось згадав про мене? — долинув голос, а за ним зі склянки визирнуло обличчя привида. Не бозна-який красень зазвичай, сьогодні він мав ще гірший вигляд — справжнісінький позеленілий потопельник.

Я позирнула на нього:

— Ти хоч не кривись, а то від такої гримаси молоко скисне.