Порожня могила

І тут вони помилялись у всьому. Джордж був неперевершеним дослідником. Він без утоми нишпорив по всіх архівах та бібліотеках, шукаючи ту одну-єдину зачіпку, що могла стати навіть найменшим ключем до майбутнього розслідування. Тут він виявляв шалену рішучість і залізну волю. Полюючи за відомостями, він ставав схожим на мисливського пса, що не заспокоїться, поки не вчепиться в здобич — у факт, який може стати для нас вирішальним. Тут він не знав утоми. Навалу привидів він сприймав як особистий виклик для себе, і що суворіше агенція «Фіттес» забороняла Джорджеві ці дослідження, то глибше він заривався в суть Проблеми.

І, нарешті, з нами був Локвуд — наш визнаний керівник.

Він був центром, круг якого обертались ми всі — навіть Квіл Кіпс, наш колишній суперник, що віднедавна став нашим новим помічником; навіть Костомаха-Фло, що навіювала страх на береги Темзи й мала славу найвідомішої з лондонських продавчинь артефактів — принаймні через сморід, яким незмінно тхнуло від неї. Непомітні на міських вулицях, заповнених привидами, Кіпс і Фло часто виконували наші таємні доручення. Вони робили це лише тому, що Локвуд просив їх. Його слова їм цілком вистачало.

Секретом такого Локвудового впливу — як і його вміння опиратися будь-яким підступам агенції «Фіттес» — було властиве йому поєднання невгамовного завзяття з неймовірним спокоєм. Мало що могло б вивести його з рівноваги. Він завжди здавався незворушним, будь-який виклик приймав з легенькою усмішкою, що не заважало йому тут-таки перейти до рішучих дій у відповідь. Цю Локвудову манеру реагувати на небезпеку завжди відчували на собі привиди; тепер настала пора познайомитись із нею і його живим суперникам. Він ніби заряджав усіх своєю енергією, при цьому, одначе, тримаючись на певній відстані від колег.

Із цього правила, проте, існував один виняток.

Найбільше з усіх нас Локвуд довіряв мені. Ми з ним завжди були близькі, та ще дужче зріднились після того, як п’ять місяців тому я повернулася до агенції, з якої раніше звільнилася. Відтоді ми більше часу проводили разом — і за роботою, й за відпочинком. Мені було добре поряд з ним, а йому — поряд зі мною, й це було очевидним для нас обох. Гадаю, що вдвох нам з Локвудом було краще, ніж будь-кому з нас із кимось іншим.

Гарна новина, авжеж? Гарна. Проте було тут і дещо не дуже гарне. І я достеменно не знала, чому так вийшло.

Мандрівка світом мертвих, яку здійснили ми з Локвудом, укрившись удвох однією вцілілою шаманською накидкою, назавжди змінила нас і ніби віддалила від наших друзів. Ніхто з них не міг навіть уявити того, що довелося побачити нам. Спогади про цю подорож не давали нам заснути. Знадобилось кілька тижнів, щоб ми нарешті оговтались. Моє волосся зачепила сивина; такі самі сиві пасма з’явились і в Локвуда. Правду кажучи, ця мандрівка так вразила нас, що ми пов’язували з нею геть усе, що відбувалося з нами потім. Тому я й не могла зрозуміти, чи нас так зблизила саме ця подорож, чи на те була якась інша причина.

Те, як Локвуд дивився на мене, тінь безпорадності в його очах, ті погляди, якими ми тихенько обмінювались за спинами в наших друзів, — що, власне, так вабило нас одне до одного? Чи проста симпатія, чи спільно пережиті нами пригоди?

А це, звісно, велика різниця.

Зрозумійте мене правильно — я раділа нашій з Локвудом приязні. Просто мені кортіло в усьому розібратись.

Не додавало ясності й те, що Локвуд ніколи не говорив про свої почуття. Я й сама теж не наважувалась зачепити цю непросту для мене тему. Та й те, що ми без упину крутились, як мухи в окропі, стикаючись то з привидами, то з інспекторами ДЕПРІК, шукаючи тим часом вільні хвилини для подальшої розгадки Проблеми, теж ніяк не допомагало мені.

А нині ще й клієнти постукали в наші двері аж за пів години до призначеного часу, щоб підсипати трохи перчику в наше шалене життя.

5

Тільки-но ми доїли пончики, як на дверях задзеленчав дзвінок. Його відлуння згасло десь у глибині будинку.

Локвуд насупився:

— Щось вони в дідька зарано... Чи готові ми прийняти їх?

— Торт на кавовому столику, — відповіла Голлі. — А у вітальні, як завжди, не прибрано. — Вона пішла до дверей, розпорядившись дорогою: — Джордже, постав, будь ласка, ще раз чайник. Локвуде, Люсі, у вас є пів хвилини, щоб дати лад вітальні!

До цього ми вже звикли. Вже через двадцять вісім секунд подушки на кріслах у вітальні лежали як слід, соляні бомби були сховані до шафи, а вікно, що виходило в садок, позначений барвами сонячного вересневого дня, — широко відчинено. На кухні, судячи з брязкоту, Джордж розташовував на таці чайний посуд. Упорядкувавши вітальню, ми з Локвудом стали біля кавового столика, чекаючи на гостей.