Порожня могила

То була театральна афішка, надрукована чорною й золотою фарбами. На афішці ми побачили зображення молодої білявки серед клубів золотавого диму. На ній було... те, що було на ній, узагалі важко назвати вбранням: смужка шовку, що облягала пишне жіноче тіло, перлове намисто на шиї й «трохи блискіток та китичок», як нещодавно висловився пан Тафнел. Жінка мала виразно «східний» вигляд — підведені брови, браслети на зап’ястках довгих тонких рук, висока тіара на золотавому волоссі, що перепліталося з кільцями диму... Наполовину примружені очі ховались під густо нафарбованими віями. Голова трохи відхилена назад, вуста манливо розтулені — відразу не зрозумієш, чи вона вабить до себе, чи кепкує, а може, те й друге разом... Унизу, просто на хмаринках диму, виднів чіткий чорний напис:

НЕЩАДНА КРАСУНЯ!

Королева ілюзій у виставі «ПОМСТА СУЛТАНА»

Ще нижче дрібними літерами було додано адресу театру «Палас» і дату виступу: понад дев’яносто років тому.

Пан Тафнел тим часом упорався ще з одним шматком торта.

— Легендарна, як бачите, була красуня, — сказав він.

— Умгу, — обізвався Джордж.

— Як на мене, їй варто було б трохи схуднути, — зауважила Голлі. — А ти що скажеш, Люсі?

— Згодна.

Пан Тафнел буркнув:

— Кажуть, вона мала вкрай жорстоку вдачу. Одним-єди-ним поглядом причаровувала першого-ліпшого хлопця. І ця сила перейшла до її привида.

— І цей привид з’являється у вашому театрі? — перепитав Локвуд, далі вивчаючи афішку. — Чому ви певні, що це саме вона, пане Тафнел?

— Тому, що Нещадна Красуня зустріла свою моторошну смерть на сцені цього театру. Вона була ескапологісткою, чули про такий жанр? Це артистка, що вміє звільнятись від будь-яких ланцюгів чи пут. На її вистави, в яких Красуня дивом уникала смерті, сходився цілий Лондон. Найвідоміший її номер — той самий, про який ідеться в цій афішці: «Помста султана». Красуню замикали в ящику, схожому на труну, обмотували його ланцюгами, а потім артисти, що виконували роль султанської варти, прохромлювали труну шаблями, а зсередини тим часом лунав дикий вереск. Це, зрозуміло, був лише фокус. Насправді Красуня на той час уже вискакувала через потаємний прохід під труною і тікала вниз, під сцену. А коли варта припиняла колоти шаблями ящик, поверталась туди цілісінькою. Все дуже просто. І все тривало як слід аж до того фатального вечора...

Пан Тафнел помовчав, ковтаючи черговий шматок торта. Дивна річ, як він із повним ротом розповідав цю всю історію, ще й з такою акторською виразністю. Поки він говорив, з його рота на наш кавовий столик падав справжній дощ із крихт.

— Дехто казав, ніби це влаштували колишні відкинуті залицяльники Красуні, — провадив він. — Інші наполягали, що то був просто нещасний випадок, бо помічник, що сидів під сценою, забув відкрити прохід. Будь-що того вечора Красуні не вдалося втекти під сцену зі свого ящика. Коли труну почали штрикати шаблями, вона була всередині — і її вереск тоді був справжнім.

— Уявляю, що пережили тоді глядачі, — скривилась я.

— Спочатку, — пояснив пан Тафнел, — ніхто не зрозумів, що сталось. Глядачі подумали, що кров — це теж частина вистави. А далі, звичайно... — він ковтнув чаю з чашки. — Сподіваюсь, я не дуже збентежив вас?

— Хіба що зовсім трохи, — відповів Локвуд, розглядаючи засипаний крихтами столик. — Гаразд, ви розповіли нам, як вона померла. А тепер, будь ласка, переходьте до привида.

Наш відвідувач кивнув:

— Після полудня в нашому театрі триває вистава. Вечірніх вистав ми не даємо, бо глядачі мають повернутися додому завидна. Наші вистави — це переважно традиційні циркові програми: повітряні гімнасти, жонглери, клоуни, партерні акробати. Здебільшого це дорослі люди, хоча серед служників у мене є кілька молодих хлопців, що прибирають сцену після вистави й готують її до наступного дня. Якось два такі хлопці підійшли до мене й сказали, ніби бачили жінку, що ходила коридорами театру саме тоді, коли вони прибирали сцену. Це було перед самісіньким заходом сонця. Хлопці подумали, що то заблукала якась глядачка, й вирішили допомогти їй вибратись надвір, та в коридорі тоді вже нікого не було. Ще через кілька днів одна дівчина-прибиральниця проходила перед закриттям театру повз гримерні і краєм ока побачила, що в одній із них стоїть жінка в чорній сукні. Коли дівчина повернулась, гримерна була вже порожня.

— Похмура історія, — зауважив Локвуд.— Що ж ви зробили?

— Нічого. Ми ж не залишаємось у театрі після заходу сонця, еге ж? А ці пригоди трапилися ще завидна. От я й вирішив, що нам нема чого боятись... аж поки не сталось лихо з Чарлі та бідолашним Сідом Морісоном, — пан Тафнел укотре зітхнув і скуйовдив свої сиві кучері.

— То що ж сталося з Чарлі, пане Тафнел?