Порожня могила

— Так, тільки не фізичного, — пояснив пан Тафнел. — Ця тварюка причарувала Чарлі й заволоділа його серцем, а тепер помалу висотує з нього життя. Ще ніч або дві — й вона затягне його на той світ, — уперше за час нашої розмови очі пана Тафнела зупинились на Локвуді. — Якщо ви знищите її, то це розірве їхній зв’язок, і Чарлі, можливо, повернеться до життя. А може, й не повернеться, хтозна.

Локвуд у кріслі схрестив ноги й випростав спину. Ланцюг на хлопцеві явно не подобався йому, проте рішення він уже прийняв.

— Розкажіть нам усе до ладу, — мовив він.

Я підхопилась:

— Тільки спершу, мабуть, випиймо чаю.

— І використаймо цей ніж для торта за призначенням, — підхопив Джордж.

— Пречудово, — зрадів пан Тафнел.— Я дуже люблю торти. А Чарлі Баду, будь ласка, нічого не пропонуйте. Він тепер не їсть.

Я вирушила до кухні, щоб заварити чай. Повернувшись, я побачила, що Джордж уже встиг порізати торт і зараз схвильовано поглядає на гладеньке черевце гостя. Пан Тафнел, своєю чергою, теж розглядав нас, і я помітила, що найдовше він придивлявся до мене й Голлі.

— Гаразд, — зауважив він, коли я подала йому чашку. — Ви — гарненькі дівчатка. Справжні красуні. Я міг би знайти вам роботу, якби ваша невеличка агенція несподівано закрилась, — він лагідно всміхнувся, блиснувши дрібними нерівними зубами. — Дві коротенькі сукенки, трохи блискіток, китичок — і виходьте на сцену хоч зараз.

— Цікава пропозиція, — зазначив Локвуд. — Джордже, занотуй собі на пам’ять... А зараз, поки ми залишаємось агентами-оперативниками, чим ми можемо стати вам у пригоді?

— Розкажіть нам про цей привид, — суворо додала Голлі, розгортаючи записник. — Який він із себе, коли з’являється. .. і яким чином діє на цього бідолашного юнака.

Пан Тафнел обережно поставив собі на коліно тарілочку з тортом:

— Від цього привида постраждав не тільки Чарлі. Був у нас і смертельний випадок. Мій театр перестав бути безпечним місцем для хлопців — і все через неї, — відкусивши здоровенний шмат торта, він заходився понуро жувати його. — Гаразд, розповім вам якомога коротше. Я людина заклопотана й не можу сидіти тут цілий день і ласувати. Отже, до діла. Ви, напевно, чули про «Дивовижний пересувний ярмарок розваг Тафнела». Наша родина володіє ним уже з сотню років. Мій небіжчик-татусь, старий Френк Тафнел, об’їздив з ним цілу країну. Та відтоді, як з’явилась Проблема, подорожувати стало небезпечно, тому останні двадцять років ми сидимо в Стретфорді, на сході Лондона. Там є старий театр «Палас» — йому вже зо дві сотні літ, та він і досі ще в порядку. У ньому ми показуємо свої фокуси й циркові вистави, а «Дивовижний ярмарок» тепер постійно діє на площі перед театром. Тут тобі й вистава, й кімната чудес, і ярмарок — і все за якихось десять фунтів! Десять фунтів за незабутню втіху!

А в неділю ще й безкоштовні гарячі ковбаски для дітей! Тепер вам зрозуміло?

— Так, — відповів Локвуд, ліниво виглядаючи у вікно. — Ви, здається, згадали щось про привида...

— Так! Він з’являється ночами й ходить коридорами театру в подобі жінки в накидці. ГЬрна, чарівна, осяйна, але люта й підступна... — пан Тафнел знову скрушно зітхнув. — Одного з моїх хлопців вона вже згубила, а Чарлі Вад — наступний у черзі. Подивиться на якогось хлопчину — і квит: він уже ні про що, крім неї, й думати не може. Знаєте, як вони її звуть? — він нахилився вперед і прошепотів: — Нещадна Красуня...

Тільки-но вщухли останні звуки його шепоту, як блідий Чарлі Вад, що досі сидів, наче закам’янілий, низько й болісно застогнав. Цей стогін пролунав так лячно, що аж волосинки на моїх руках стали дибки.

Пан Тафнел міцніше стиснув кінчик ланцюга, проте хлопчина більше не ворушився.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки.

— Нещадна Красуня... — так само пошепки повторила Голлі. — Ім’я зі стародавньої балади[1]... І вони її так і звуть?

— Саме так.

— Вона, мабуть, дуже гарна з себе?

— Ні. Це просто її ім’я... тобто сценічний псевдонім. Ми знаємо, чий це привид... хіба я не сказав вам про це? Нещадна Красуня... Вона була актрисою, виступала в середині минулого століття. Справжня зірка — чарівна й жорстока. Ось, подивіться... — він дістав із жилетної кишені засмальцьований, пожовклий згорнутий аркуш паперу й спробував непомітно передати його нам через стіл. — Тільки, заради Бога, зробіть якось так, щоб це не помітив Чарлі Вад.

Локвуд розгорнув папірець. Я нахилилась ближче, щоб розгледіти, що там таке. Джордж і Голлі підхопились зі стільців і стали за нашими плечима.