Порожня могила

Їх було двоє, й вони справили на мене дивне враження. Старший виявився гладким коротуном у пошарпаному яскраво-жовтому піджаку в чорну клітинку, зі шкіряними латками на ліктях. Із-під нього визирали сіра жилетка, яка щільно облягала кругленьке черевце гостя, й біла сорочка з розстебнутим коміром, з якого стирчали жорсткі сиві волосинки. До цього всього додавалися ще й темно-червоні вельветові штани. Обличчя коротуна теж було червоне, що виразно свідчило про його пристрасть до чарки. З-під старого зеленого капелюха вибивалися буйні сиві кучері; ніс скидався на картоплину, вуста були великі, повні, а очі — маленькі, блискучі, що майже без упину бігали туди-сюди, ніби уникаючи вашого погляду.

Поряд із ним стояв довготелесий худорлявий юнак у потертих джинсах та мішкуватому светрі, який не приховував, а радше підкреслював його статуру. Ніс у юнака був довгий, тонкий, трохи гачкуватий, на голові купчилось переплутане чорняве волосся, а шкіра біліла, наче молоко. На відміну від старшого, його обличчя нерухомо застигло — я навіть побоювалась, чи бачить він нашу вітальню взагалі.

— Це пан Льюїс Тафнел, — оголосила Голлі. — Пан Таф-нел і... — вона поглянула на юнака.

— І Чарлі Бад, — підказав пан Тафнел. — Проходь, Чарлі.

Вітаючись, пан Льюїс Тафнел ступив нам назустріч, уклоняючись і торкаючись крисів свого капелюха. Чарлі, не беручи в цій церемонії участі, байдуже стояв поруч. Химерна була парочка, що й казати, та найбільш несподіваною виявилась одна подробиця, яка впала мені в око дещо згодом.

Чоловік тримав юнака на ланцюзі.

Тонкий, новенький, начищений — але то був ланцюг. Він закінчувався мотузяною петлею, міцно зашморгнутою на зап’ястках хлопця.

Я позирнула на Локвуда, щоб побачити, чи помітив він ланцюг. Так, помітив. І не лише він. Джордж заціпенів на порозі вітальні з тацею в руках. Голлі, що стояла позаду гостей, відчайдушно махала нам руками.

Відвідувачі тим часом підійшли до кавового столика. Пан Тафнел без запрошення вмостився на канапі. Юнак спочатку залишився стояти, та врешті пан Тафнел натис йому на плече своєю волохатою долонею й посадив біля себе. Ледь чутно брязнув ланцюг, і врешті запала тиша.

Мовчки, одне за одним, ми теж посідали.

Локвуд кахикнув, приходячи до тями, й заговорив:

— Е-е... доброго ранку. Я — Ентоні Локвуд. А тепер, пане Тафнел...

— Звіть мене Луї! — перервав його гість, знімаючи з голови зеленого капелюха. — Просто Луї! Я люблю, коли мене звуть саме так, без жодних церемоній. Я власник «Театру Тафнела», а також «Кімнати чудес Тафнела» і «Дивовижного пересувного ярмарку розваг Тафнела». Зараз я у відчаї. В моєму театрі завівся злий привид, і це може розорити мене! — він напоказ, по-акторському зітхнув і зненацька побачив на столику торт, приготований Голлі. — О, ви припасли мені трохи ласощів до чаю? Чудовезно!

— Правду кажучи, ми всі сподівались випити чаю з цим тортом, — зауважив Джордж.

Локвуд підняв руку:

— Перш ніж переходити до нашого торта чи вашого привида, я хотів би дещо обговорити... — він трохи помовчав, сподіваючись, що пан Тафнел сам здогадається, про що тут ітиметься. — Гаразд, — урешті сказав він. — Річ у тім, що ми всі помітили ланцюг, на якому...

— Ланцюг? — ніби трохи здивовано перепитав пан Тафнел, і його обличчям ковзнула квола усмішка. — Оцей ланцюг? Це, бачте, задля безпеки самого Чарлі Бада. Не переймайтесь.

Локвуд насупився:

— Тобто як це?..

— Бідолаха Чарлі не завдасть вам жодної шкоди! — пан Тафнел погладив юнака вільною рукою по голові. — Просто він трохи не при собі... Бачите на столі ніж для торта? Якби я не тримав Чарлі на ланцюзі, він уже вгородив би цього ножа собі в серце. І лежав би тут мертвий, заливаючи кров’ю ваш гарненький килим.

Ми поглянули спочатку на килим, тоді на ніж, а далі — на хлопця, що тихо й замислено сидів собі.

— Він ударив би себе ножем? — перепитала я.

— Неодмінно.

Голлі присіла на поруччя Джорджевого крісла:

— Пане Тафнел, якщо Чарлі... е-е... хворий, то його краще відвезти до лікарні.

— Ніякі лікарі не допоможуть йому, панночко, — скрушно хитнув сивою головою Луї Тафнел. — Які там лікарі? Пхе! Хотів би я побачити, як вони його лікуватимуть. Помацають, послухають, напхають пігулками, а з нього тим часом витікатиме життя! Ще день чи два — і він обернеться на труп, і жоден лікар тут нічого не вдіє. Змарнований час — ось що таке ваша лікарня! Ні, панночко, нам потрібні ви. Тому ми й завітали сюди.

Знову запала тиша. Ми чули, як закипає чайник на кухні.

— Пробачте, — сказав нарешті Локвуд. — Я не дуже розумію, як ми можемо допомогти цьому юнакові. Спочатку ви поскаржились, що у вашому закладі завівся злий привид...

— Оцей привид і зурочив Чарлі, — перервав його пан Тафнел.

Ми знову втупились у хлопця. Він мовчки, нерухомо сидів, буравлячи невидющими очима порожнечу.

— Він зазнав дотику привида? — запитав Джордж.