Порожня могила

Над нашими головами вже виднів прохід, крізь який ми потрапили до підземелля, й сірий промінь світла, що проникав через нього. Мої ноги ніби налилися свинцем — я ледве ворушила ними.

— Маріса... —лунав за моєю спиною потойбічний голос. — Маріса...

— Він справді хоче впіймати тебе, — зауважив череп. — Його плазма просто-таки рветься на волю. Ще трохи — й він вискочить із своїх кісток, тож будь обережна, Люсі Поспішай.

— Спробую! — процідила я крізь зуби.

Щось ухопилось за мій рюкзак і потягло мене назад. Я зойкнула, шарпонулась уперед і врізалась у Кіпса. Той налетів на Локвуда, який штовхнув Голлі й Джорджа, що йшли попереду нього. Цієї моторошної миті всі ми мало не повалились зі сходів, проте все ж таки зуміли встояти на ногах, дико махаючи в повітрі руками, щоб зберегти рівновагу. Вже наступної секунди ми одне за одним вискочили з проходу нагору, а за нами лунало клацання кощавих пальців по сходах.

Вистрибнувши останньою в темну залу мавзолею, я озирнулась і побачила просто в себе під ногами біле примарне обличчя, що зирило на мене з мороку.

Локвуд із Кіпсом уже трималися за краї піднятої кам’яної плити. Я відкотилась убік, і вони відпустили камінь, який з гуркотом став на місце. Вогники ліхтарів блимнули. Будинком прокотилось відлуння.

— Охорона... — скривився Локвуд.

Я поставила свій рюкзак на підлогу. На його поверхні курились три смуги — слід кощавих пазурів привида.

Ми сіли на краєчок кам’яної плити, відсапуючи, мов зіпсовані катеринки.

— Ми зробили це, — прошепотіла Голлі.

— Зробили, — підтвердив Кіпс. — Дякувати Богу!

З рюкзака визирнуло й задоволено кивнуло зеленкувате обличчя черепа.

— Чудово... Встигли в останню мить, — він значуще помовчав. — До речі цю плиту обшито зсередини залізом?

— Ні, — захекано відповіла я.

— А може, сріблом?

— Ні.

Череп захихотів:

— Авжеж, навіщо робити такі дурниці? Ще й надто дорого... Ну, хоч якийсь захист там був? — він усміхнувся мені. — Чи...

Чи... що?

— Локвуде! — окликнула я, поспіхом відсуваючись від краєчка плити. З під неї вже текли біло-блакитні крижані струмені. Ми всі вмить порозлізались у різні боки, дряпаючи рапірами підлогу. Водночас із цим над плитою, ніби витягтись крізь камінь на невидимих нитках, з’явився дух. Свої кістки він залишив унизу, на сходах. Спочатку показалася зморшкувата, заснована павутинням голова з вишкіреними зубами, за нею шия, тоді прикриті пожмаканим полотном груди. Тут-таки довкола почало розливатись огидне потойбічне світло. Воно огорнуло нас, і ми заціпеніли, наче хробаки під відсунутим поваленим стовбуром.

Десь поряд зі мною Кіпс намагався витягти свою рапіру, та ніяк не міг цього зробити, бо саме сидів на ній. Локвуд, стоячи навколішки, шукав на поясі каністру з магнієм. А що тим часом робила я? Задкувала далі, бо привид, здавалося, зосередив свою увагу саме на мені. Отже, я задкувала, а привид дедалі більшав, тулячи до боків свої прикриті полотном руки.

— Ти диви, а він таки здоровило, — озвався череп таким голосом, у якому було чути хіба що суто наукове зацікавлення.

Я вдарилася спиною об холодну стіну мавзолею.

Привид ворухнувся. Легко, наче та акула серед моря, він подолав простір, що розділяв нас, і завис наді мною.

До мого обличчя наблизилось його лице, геть заросле брудом та павутинням. Я відчула запах воску та вогкої землі — дух цілковитої, безмежної самоти цього потойбічного Гостя. Він простяг до мене свою висохлу руку, ворухнув примарними пальцями, і в моїй голові пролунало:

— Маріса Фіттес...

Мої колеги щось кричали, та я не звертала на них уваги. Я чула тільки хрипкий, далекий голос привида.

— Маріса Фіттес...

— Так! — відповіла я. — Що з нею?

До мене наблизився Локвуд із каністрою в руці:

— Люсі! Посунься вбік!

— Маріса... — провадив тим часом Гість. — Приведи її до мене...

Уже наступної миті він зник — так ніби тут ніколи й не було його. Напружена атмосфера розвіялась; мене хитнуло вперед, моє волосся розкуйовдилось. Тієї самої миті всі ліхтарі згасли, й зала поринула в цілковиту пітьму.

Хтось засвітив кишеньковий ліхтарик і підійшов до мене. Промінець ліхтарика висвітлив порошинки, що літали довкола в повітрі, й нитки павутиння на моїх колінах.

— Люсі?—то був Локвуд, що присів біля мене навпочіпки.

— Усе гаразд, не хвилюйся.

— Що він з тобою зробив?

— Нічого. Локвуде... — я помовчала, не знаючи, що сказати далі. — У нас були коли-небудь замовники-привиди?

Він здивовано вирячився на мене:

— Звісно, ні. Чому ти питаєш?

Я закинула голову, притуливши потилицю до каменя:

— Бо мені здається, що в нас тільки-но з’явився саме такий клієнт.

Частина друга. Нещадна красуня

4