Порожня могила

Ми стали пліч-о-пліч. Привид був уже близько й посувався дедалі впевненіше — може, пригадав нарешті, як треба ходити, а може, йому полегшало, коли з нього повідпадав увесь віск. Було добре видно, як ворушаться його суглоби, а з решток воскового тулуба стирчать почорнілі ребра. Видовище було моторошне й водночас жалюгідне. Погойдуючись, наче моряк у хитавицю, привид проліз крізь арку, кілька разів ударившись об її стіни.

— Ти підеш перша, — мовив Локвуд. — Зараз ця тварюка продиратиметься до сходів, — він широко всміхнувся мені й додав: — Даю тобі двадцять секунд на перемовини.

— Вистачить із головою.

Я глибоко зітхнула, напружила свій Слух і зосередилась на самотньому, порожньому голосі, що відлунював усім підземеллям. Затамувавши страх, я відкрила свій мозок для зв’язку з потойбічним Гостем.

— Хто ти такий? Що Маріса зробила тобі? — не одержавши відповіді, я провадила: — Ми можемо допомогти тобі. Як тебе звуть?

Я ще трохи почекала, придивляючись до Гостя. Вигляд у нього був, так би мовити, не найкращий. Рештки воску на грудях розтопились, укрились застиглими жовтавими краплями, а нижче виднів порожній тулуб, усередині якого білів хребет. Половина воскової голови зникла — чи розтала від магнієвого спалаху, чи відкололась під час падіння з труни. Тепер у цій дірі було видно щелепу й кілька вцілілих зубів. Сам привид, ув’язнений у цій мішанині, теж перебував не в найкращому гуморі, збожеволівши й від тривалого ув’язнення у восковому панцирі, й від пережитої ганьби.

— Ми можемо допомогти тобі, — повторила я з усім можливим жалем та співчуттям у голосі.

Скалічена тварюка ступила ще ближче. Її порожні очні ямки були залиті воском.

— Ми можемо помститись за тебе. Ми вороги Маріси.

— Маріса...

— Годі, Люсі, — мовив Локвуд, наставляючи рапіру. — Здається, він не розуміє тебе. Ходімо.

— Стривай. Спробуймо ще раз. Він такий нещасний...

Привид витяг кощаві, вкриті рештками воску руки так, ніби хотів ніжно пригорнути мене.

— Ходімо, Люсі!

— Маріса...

— Ще хви... Ой!

Локвуд відіпхнув мене вбік саме тоді, коли привид несподівано ринув уперед. Він навіть не встиг націлити рапіру на його ноги і натомість влучив клинком у вкриті воском груди. Рапіра глибоко увійшла всередину, застрягла, обліплена розтопленим воском, і висковзнула з руки Локвуда. Довкола нас лютував холодний вихор, приглушуючи наші відчуття. До мого горла підбирались кощаві пальці в рештках воску. Я зойкнула й відсахнулась.

Локвуд однією рукою підхопив мене, а другою штовхнув Гостя у воскові груди. Той відлетів назад і гепнув об стіну. Від постаті відскочили нові шматочки воску, оголивши ребра й хребет.

— Ходімо, Люсі! — Локвуд потяг мене за руку до сходів. Там, витягши з-за пояса ліхтарик, він спрямував його промінь уперед. — Оце вже погано. Твої розмови з привидами... Він мало не вбив тебе!

— А ти хотів відтяти йому ноги. То й що, відтяв?

— На жаль. Тільки загубив свою найкращу рапіру.

— Зате ми виграли трохи часу... — я озирнулась. — Ні. Нічогісінько ми не виграли.

Клацаючи кістками об кам’яні сходини, привид дряпався за нами вгору — люто, невблаганно, наче оскаженілий пес. Із нього краплями спадав віск, і там, де стриміли оголені кістки, було помітно блискітки ектоплазми.

— Не бійся, — заспокоював мене Локвуд. — Хоч який він швидкий, ми швидші за нього. Як би нам тільки не потрапити до паст... Хай йому біс! А це що таке?!

Попереду, в промінні ліхтариків, ми побачили Джорджа, Кіпса й Голлі, що задкували сходами вниз.

— Що ви робите?! — вигукнула я. — Озирніться назад! Ця тварюка в нас за спинами!

— А попереду ще одна! — скрикнула у відповідь Голлі.

— Як це?

— Джордж зачепив розтяжку. Тобто наступив прямісінько на неї. Камінь відсунувся, й з-під нього виліз привид.

— Ще один привид?! Що це таке, Джордже?

— Пробач. Я просто трошки замислився...

— Ми тут ледве викручуємось на цих сходах, а він, бачте, «трошки замислився»! — гаркнув Кіпс. — Як ти міг?!

— Де цей новий привид? — запитав Локвуд, пробираючись повз нас уперед. — Усі за мною! Вперед! Повертатись назад — це не вихід!

Щоб дістатися до сходини з пасткою, багато часу не знадобилось. Тепер над цією сходиною видніла ніша, що з’явилась на місці каменя, який виступав із стіни. А ще далі в повітрі ширяла примарна постать. Вона скидалась на літню жінку в спідниці до колін, блузці й жакеті. В неї було довге сиве волосся й бридка, ніби приклеєна, посмішка на обличчі. Привид був сірий, розпливчастий — крім хіба що чорних блискучих очей.

— Отака маленька бабця? — удавано хитнув головою Локвуд. — Жах та й годі! Хіба у вас немає рапір? Скористайтесь ними, врешті-решт!

— Ми пробували, — сумно відповів Джордж, показавши на край сходів, за яким чорніла безодня. — Ця тварюка вміє насилати вітер. Нас мало не здуло в провалля.

Локвуд спересердя вилаявся: