Порожня могила

Ми рушили вниз, долаючи сходи, які вели нас дедалі глибше під землю. Йдучи вкрай повільно, ми проминали виходи на якісь невідомі поверхи, однак поки що не бачили того, чого шукали. Джордж кілька разів мало не впав, у нього підкошувались ноги. Кіпс із Локвудом підхопили його попід руки й потягли вперед. Ми з Голлі теж підтримували одна одну. Таким чином, ледве живі, ми дістались до найглибшого з нескінченних підвалів Будинку Фіттес. Я відчувала, що повернутись звідси назад ми вже не зможемо — забракне сили.

Ліхтарі провели нас крізь якусь темну порожню кімнату до арки, де я нарешті вловила звук, який давно вже сподівалась почути, — потойбічний гомін, що виходив з недалекого порталу між світами.

Локвуд відчув те саме. Він немічно кахикнув — цей звук у нього правив, напевно, за переможний клич. Ми трохи підбадьорились і рушили вперед.

— Це в тебе називається «прийти вчасно»? — пролунав чийсь голос.

Ми завмерли на місці. Підняли свої голови в каптурах і втомлено озирнулись.

— Якби я знав, що ви так баритиметесь, то встиг би завити собі кучері, — мовив худорлявий юнак, що стояв віддалік у цій самій темній холодній кімнаті. Його розкуйовджене волосся мерехтіло потойбічним світлом, а обличчя було таким самим блідим та бундючним, як завжди.

— Черепе! — мене огорнуло химерне відчуття. Не можу сказати, що то було, — полегшення, задоволення від зустрічі хоч із кимось знайомим? Будь-що це відчуття зігріло мене. — Я така рада тебе бачити! — сказала я, шкандибаючи назустріч. — Як ти сюди потрапив?

— Ну, правду кажучи, я не зовсім тут, — відповів привид. — Я досі в своїй любій склянці, яка стоїть у яскраво освітленій лабораторії в підвалі Будинку Фіттес, оточена циліндрами з краденою плазмою, а довкола тиняються двоє розумників в окулярах. Якісь придуркуваті боягузи... зараз я перевірю їх... Так і є. Я щойно показав їм свою гримасу під назвою «Щасливий селянин», і вони мало не знепритомніли. А тим часом далі розмовляю з тобою. Спритна штучка, еге ж? — юнак криво посміхнувся. — Надаю, що так.

— Але ж як ти...

— Люсі! — Локвуд підійшов до мене, а за його спиною з’юрмились інші наші колеги. Усі вони спантеличено дивились на юнака. Спочатку я не зрозуміла, що трапилось, а потім здогадалась, що тут вони могли чути його.

— Це наш череп, — сказала я.

Локвуд аж роззявив рота:

— Череп? Тобто... його дух? Але ж він... зовсім не такий!

Юнак скривився:

— Та невже? Зате ви такі самі. А я був певен, що ви хоча б відморозите собі по кілька пальців чи навіть носи! Чи, може, щось інше, чого зовні не видно! Шкода, коли це не так.

— Він завжди отак розмовляє?! — вирячив очі Локвуд.

— Ні. Зазвичай навіть ще гірше. Тепер ти бачиш, що мені доводиться терпіти?

— Нічого вона не терпить, — заперечив юнак. — Їй це навіть до вподоби. Мої жарти завжди тішать її.

— Краще потіш мене просто зараз, — мовила я. — Розкажи, як ти тут опинився і що там по той бік порталу. Ми збираємось пройти через нього... якщо зможемо.

— Зможете, — запевнив привид. — Лаборанти щойно пішли пити каву. Їм, мабуть, набридло дивитись на мої гримаси. А наступна команда з походу на Той Бік повернеться хіба що через годину. Тож усе у вас вийде, аби лиш вистачило сил, — він примружив очі. — Зараз поміркуємо... Сил у вас, звичайно, замало: зморені, ледве на ногах стоїте, а Джордж узагалі от-от на шматки розвалиться, тільки скинь з нього цю накидку...

Джордж несподівано підбадьорився:

— Агов! Годі вже ховати мене! Я трішки змерз, та й квит!

— Еге ж, трішки. Саме так, щоб якнайшвидше сконати...

— Тільки не думай ще й з мене кепкувати! — підхопив Кіпс.

— Це ти, Кіпсе... — юнак поглянув на нього. — Ну, як почуваєшся?

Кіпс заморгав:

— Я? Чудово. А що таке?