Порожня могила

Для переходу над ямою інженери агенції «Фіттес» придумали дещо краще за натягнутий ланцюг. Тут було побудовано залізний місток з перилами — тонкий, проте дуже міцний. Він починався з нашого боку, піднімався над ямою й зникав у туманному стовпі. Дальнього кінця я не бачила, однак достеменно знала, що цей місток приведе нас до світу живих людей.

Друзі чекали на мене біля містка. Я ледве впізнавала їх під укритими інеєм накидками, що курились парою. Що вже там казати про привидів, які кружляли над порталом: за час нашої мандрівки ми самі перетворились на потворних, безформних демонів.

— Можливо, по той бік порталу виявиться, що в кімнаті хтось є, — сказав Локвуд, витягаючи змерзлими пальцями свою рапіру. — Тому я піду першим. Голлі, я хочу, щоб ти допомогла Джорджеві. Ти, Кіпсе, підеш за Джорджем, а ти, Люсі, — останньою. Робимо все так само, як раніше: йдемо, похиливши голови, й не звертаємо уваги на привидів. Пам’ятайте, що відставати чи зупинятись не можна.

Сказавши це, він обернувся й ступив на місток. Ми бачили, як він наблизився до вихору надприродної енергії й, не вагаючись, попрямував уперед. Далі Локвуда огорнув туман і сховав його від нас.

Наступною на місток зійшла Голлі й зупинилась, чекаючи на Джорджа. Сам Джордж за першим своїм кроком спіткнувсь і мало не впав. Кіпс простяг руку, щоб підтримати його. Краї його накидки на мить розсунулись, і я побачила на ньому старенький светр із діркою на боці, пробитою клинком сера Руперта Ґейла. А в дірці зяяла страшна кривава рана.

Аж ось Кіпсова накидка знову лягла на місце. Він допоміг Джорджеві втримати рівновагу, Голлі подала йому руку, й вони вирушили вперед. Підійшовши до повітряного стовпа, вони зупинились, зігнули плечі й схилили голови. Їхні обмерзлі накидки стали схожі на черепаші панцири й курилися вже цілими клубами сизого диму. Всередині вихору стогнали й гуготіли духи, простягаючи до них свої бліді примарні руки, однак тут-таки сахались, відчувши залізо. Нарешті Голлі з Джорджем ступили раз, тоді другий — і зникли в тумані над ямою.

Кіпс подавсь услід за ними.

— Квіле, — окликнула я його. — Зачекай.

— Навіщо? — буркнув він, ставши на хвилину давнім, вічно сердитим Кіпсом. — Годі дуркувати, Люсі.

Мені важко було говорити — і не тільки через страшенний холод.

— Чому ти почуваєшся так добре тут, на Іншому Боці? — запитала я. — Точнісінько як удома...

— Що?! — вирячився він на мене. — Що за дурниці ти верзеш?!

— Просто... бачиш, Квіле... твоя рана...

Він коротко реготнув:

— Коли ти кажеш «точнісінько як удома», Люсі, це все одно, якби ти сказала... — зненацька він поглянув на мене крізь свої замерзлі окуляри і все зрозумів. Його бліде обличчя застигло, наче гіпсова маска. Він загорнув край своєї накидки і, не звертаючи уваги на пару й тріскотіння крижинок, що спадали з пір’їн, поглянув на свій поранений бік. Якусь мить він стояв нерухомо, а потім тихо опустив накидку й повільно, ніби сам до себе, кивнув. На мене він при цьому не позирнув жодного разу.

— Отакої... — тільки й зміг промовити він.

— Ой, Квіле...

— А я так бадьоро почувався...

Я відігнала тривожні думки геть. Ми були сам на сам, і я не знала, що мені слід говорити чи робити.

— Послухай-но, — нарешті сказала я. — Може, тобі краще залишитись тут?

Тільки тепер він подивився на мене.

— Самому? З власної волі? Стояти й дивитись, як ви покидаєте мене тут? Покидаєте, як останнього дурня?

— Але ж твоя рана, Квіле... На тому боці вона...

Квіл трохи помовчав.

— Знаю, — врешті промовив він. — Можливо. Але якщо це повинно статись, то нехай воно станеться як слід і... в належному місці. А тут я нізащо не залишусь. Ще й у цій клятій накидці. Ходімо на той бік.

Я ще й досі вагалась:

— Квіле, ти був... неперевершений...

— Атож.

— Без тебе...

Він усміхнувся мені:

— Без мене ви з Тоні не впоралися б, авжеж? Що ж, я радий був прислужитись вам.

— О Боже... — зітхнула я.

— Усе гаразд. Бери мене за руку, Люсі, й ходімо.

Звичайно, він мав рацію. Хай там що мало статись, треба все довести до ладу, й нема чого більше розводитись. Я поволі взяла Кіпса за руку. Ми разом рушили залізним містком. Привиди поводились як завжди — сновигали, стогнали, вили, проте ми не звертали на них уваги. Ми проминули щілину між світами, попереду засяяло яскраве світло неонових ламп, і я відчула, як моє тіло наповнюється життям. Я сподівалась, що те саме відчув і Квіл — він міцніше стис мою руку, і його долоня несподівано стала тепла й дужа. Проминувши залізну стінку, ми опинились у нашому світі. Це було належне місце, й Кіпс — іще до того, як ми зійшли з містка, — почав падати.

Частина п'ята. Будинок Фіттес

23