Порожня могила

Майнула сухорлява постать Довгого Г’ю Генретті, що витанцьовувала на кульшах своїх відтятих ніг. Сліпо сунула крізь дим Кривава Дівчина в нічній сорочці. Моторошний Морденський Полтерґейст відірвався від свого Джерела — розбитого чайника — і просто заходився бавитись із друзками колони, підкидаючи їх вихором у повітря. Мимохідь він зачепив одного з людей сера Руперта, і той з диким вереском полетів кудись аж до стелі. Тим часом Довгий Г’ю Генретті рвучко скочив убік, наче кінь на шахівниці, й прохромив тіла ще двох зарізяк, водночас заморозивши їхні серця своїм потойбічним холодом. Далі він хотів уже стрибнути на мене, однак дістав блискавку з Джорджевої рушниці й відсахнувся.

Локвуд тим часом зосереджено штовхав уперед візок, спритно об’їжджаючи розбиті колони, оскаженілих привидів та переляканих людей сера Руперта.

— До виходу! — гукав він. — Мерщій! Не баріться!

Ми побігли за ним. Дехто з людей сера Руперта панічно заметушилися, намагаючись урятуватись, проте інші досі переслідували нас. Одного з них я заспокоїла ударом рапіри: він скочив убік і тут-таки опинився в кощавих руках Довгого Г’ю Генретті.

— Ти диви! — зашепотів мені просто на вухо голос черепа. — Оце так різанина! Ось де справжнє життя!

Я не відповіла йому. Моя голова й без того була переповнена людським криком, виттям та стогоном привидів, вибухами й брязкотом скла. Голлі зруйнувала ще одну колону. Джордж, шалено пританцьовуючи, випускав на всі боки блискавки зі своєї рушниці.

— Боже милий! Який гамір... — захекано промовила я.

— Еге ж, ці привиди люблять похизуватись, — зауважив череп. — Тупають, виють... хіба пристойні духи — скажімо, я, — виробляють таке? Де їхній смак, де почуття міри, питаю я тебе?!

Повз нас пролетів Морденський Полтерґейст, дорогою зірвавши зі стелі люстру. Люстра зачепила одну досі ще цілу колону, і її верхівка тріснула, наче яєчна шкаралупка. Друзки скла перегородили нам шлях. Локвуд смикнув візок убік. Ми повернули за ним.

А попереду з клубів диму з’явилась постать в обгорілому костюмі, з почорнілим від кіптю обличчям, з розкуйовдженим, наче чуб в ананаса, волоссям. Таким сера Руперта Ґейла я ще не бачила. Хитнувшись, він махнув у повітрі рапірою й гукнув до залишків свого війська:

— Стійте! Бийтеся далі!

Ми сповільнили ходу, а тоді взагалі зупинились. Ні, ми аж ніяк не збирались починати бійку з самим сером Рупертом. Просто ми помітили за його спиною пляму блакитного потойбічного світла, а далі — примарне жіноче обличчя. Кривава Дівчина з Камберленду була наймлявішим і найтихішим з усіх ув’язнених тут привидів. Вона непомітно наблизилась, так само непомітно обняла сера Руперта тонкими скривавленими руками за шию й потягла його до себе. Повільно роззявився щербатий рот, від чого Кривава Дівчина стала схожа на хижу глибоководну рибу, що ковтає свою здобич, руки ще міцніше пригорнули сера Руперта, й під його шкірою виступили сині промерзлі вени. Сер Руперт здригнувся, спробував скрикнути, проте натомість лише бурмотнув і замовк. Назавжди.

— Бачила? — з жалем запитав череп. — Ось чим я хотів би займатись. Така робота мені саме до смаку! Чому мене позбавлено такої радості?..

— Ходімо, — сказав Локвуд і рушив далі. — Ми вже майже...

Зненацька він замовк. Колона, зачеплена Морденським Полтерґейстом, почала валитись просто на нас. Час ніби зупинився, і я бачила це падіння немовби в сповільненому темпі. Я відскочила в один бік, Локвуд та інші мої друзі — в інший. У повітрі розпливлося блакитне потойбічне світло. Озирнувшись, я не змогла розгледіти за примарним серпанком нікого зі своїх колег. Десь поблизу пролунав вибух. Привиди застогнали.

Далі серед уламків колони з’явилась біла кремезна постать із чорними ямками замість очей, що тримала в руці зазублений ніж. Клепгемський Різник крутнув великою круглою головою й вирячився на мене.

— Ого! Пора тікати, Люсі, — попередив мене череп. — Не забувай, він давно вже накинув на тебе оком.

Мені не слід було про це нагадувати. Привид Різника огидно захихотів, та тільки-но він рушив у мій бік, як я в паніці помчала через залу, не розбираючи дороги.

Я метушилась туди-сюди, кришачи підошвами друзки битого скла й перестрибуючи через трупи охоронців компанії «Фіттес», що стали жертвами привидів. Дехто з них уже встиг набрякнути й посиніти. А ззаду до мене наближалася біла безока тварюка з ножем у руці.