Порожня могила

— Заходь, Люсі! Ласкаво прошу. Не треба стояти на дверях.

Голос у неї був низький, мелодійний і спокійний, у ньому відчувалась глибока впевненість у собі. Я поволі рушила вперед, човгаючи об килим своїми брудними чобітьми. У величезних дзеркалах я бачила свою постать у подертому вбранні, з рапірою в руці та своє бліде, з шаленими очима обличчя.

— Проходь, — запросила ще раз панна Фіттес. — Ось крісла для гостей, — вона кивнула в бік полотняних крісел біля письмового стола. — Я саме хочу поговорити з тобою.

— Чудово, — відповіла я. — Бо я теж хочу поговорити з вами.

Сідати в крісло я не стала. Лише зупинилась за кілька футів від жінки та мовчазного духа в повітрі. Від нього ще дужче повіяло холодом, тож мені не хотілось підходити до нього ще ближче.

Маріса Фіттес спостерігала за мною своїми великими чорними очима. Її довге чорняве волосся вільно спадало їй на плечі. Я зненацька зрозуміла, що для неї значить ця зовнішня краса. Задля цього тут і стільки дзеркал. Хоч вікна кабінету й виходять на чарівний Лондон, найголовнішим дивом у цій кімнаті залишається її господиня.

— Рапіра? — несподівано запитала вона. — Ти дивуєш мене, Люсі, — вона ковзнула очима по склянці під моєю пахвою. — А це що за гидота в склянці? Твій улюблений Прича-єний? Чи, може, Блідий Сморід?

Склянка шалено завібрувала в мене під рукою:

— Агов! Це вже занадто! Ти ж знаєш, хто я такий!

Якщо жінка й чула голос черепа, то ніяк не зреагувала на нього:

— Ти дуже втомлена, люба. Проте твоя наполегливість дивує мене, як і завжди. Як ти сюди дісталась? Ліфтом? А що тоді сталося з охороною біля входу?

— Так, ліфтом, — підтвердила я. — І мені, щиро кажучи, здається, що охорони у вас більше немає. Те, що від неї залишилось, має зараз багато клопоту на першому поверсі. Проте насправді я пройшла до Будинку не через головний вхід, а через підвал.

Панна Фіттес на хвилину замислилась, пильно роздивляючись на мене.

— Зрозуміло, — нарешті сказала вона. — Виходить, ви все-таки здійснили цю мандрівку. А сер Руперт переконував мене, що вам ніколи не вдасться пройти через Інший Світ. Часом він пошивається в дурні... А тобі я можу зааплодувати.

Я легко всміхнулась:

— Щодо сера Руперта, то він уже ніколи не підведе вас. Усе скінчилось, Марісо. Ми знаємо, хто ви така... або що ви таке.

Я пильно стежила, як вона зреагує на це ім’я. Проте насправді хіба що її очі трішки вирячились.

— Маріса? — ліниво посміхнулась вона. — Чому ти називаєш мене так?

— Бо ми знаємо, що ви — не Пенелопа, — відповіла я. — Ми прочитали вашу книжку «Таємні знання». Точніше кажучи, її прочитав Джордж, бо ми всі навряд чи змогли б уторопати цю вашу маячню. Проте Джордж у нас незвичайний читач — підсунь йому тарілку кукурудзяних пластівців, і він простудіює навіть спогади сторожа громадської вбиральні... Отже, він пояснив нам вашу теорію безсмертя — про те, як людське тіло може омолоджуватись за допомогою ектоплазми, відібраної в духів на Тому Боці.

— Он як? Він прочитав мою книжку?— перепитала жінка, тарабанячи кінчиками пальців по коліну.

— Так, — кивнула я. — Прочитав про ваш «еліксир молодості», Марісо. Тепер ми знаємо, як вам вдається омолоджувати своє тіло. Знаємо про фальшиву Пенелопу Фіттес, яку ви придумали, щоб пояснити своє повернення. Бачили сітки, за допомогою яких ви збираєте плазму на Тому Боці, й циліндри, в яких ви цю плазму зберігаєте... Єдине, чого ми ще не розуміємо, — це те, яким чином ви вживаєте її. П’єте, вдихаєте, втираєте в шкіру? Як саме?

— П’ю, — відповіла жінка. — Усе дуже просто.

— Тьху, яка гидота! — я підняла рапіру й націлилась вістрям на духа, що ширяв у повітрі. Той залишався спокійним, тільки ворушив своїми променями за спиною в Маріси. Двоє золотистих очей дивились за мною зсередини його сяйва. — Про вашого порадника Джордж також розповів нам, — провадила я. — Його, здається, звуть Езекієль?

Почувши своє ім’я, дух сколихнувся, його промені спалахнули яскравіше й заворушились ще швидше. Водночас зашелестіли папери на письмовому столі й сторінки часописів на скляних столиках. А далі пролунав низький, оксамитовий, теж ніби просочений золотистим сяйвом голос:

— Це те саме дівчисько?

Жінка поглянула на свого приятеля-духа з обожнюванням і водночас із старанно приховуваним страхом:

— Так, Езекієлю.

— А вона вперта. І нерозумна.

— У неї є Талант.

— Можливо. Але як вона користується ним? Поглянь, якого порадника вона собі обрала... — промінь світла вперся в склянку під моєю пахвою. — Потворна, брутальна, недоумкувата тварюка...

— Що?! — вигукнув череп. — Ану, ходи сюди й повтори, що сказав! Зараз я витру свої ноги об твою ектоплазму! Роздеру тебе на шматки й використаю замість туалетного паперу! Брутальна тварюка?! Та як ти смів!

Жінка тим часом сиділа в кріслі й перебирала зелені камінці на браслеті, що прикрашав один з її зап’ястків.

— У неї є Талант, — повторила вона.