Порожня могила

— Тоді зроби їй пропозицію, тільки швидше. У нас іще сила роботи там, унизу.

Я ступила вперед:

— Я не прийму від вас ніяких пропозицій.

— І все ж таки я тобі зроблю її, — відповіла Маріса Фіттес, несподівано підводячись. Вона була вища й набагато гарніша за мене. В золотистому потойбічному сяйві вона скидалась на казкову королеву. Вона усміхалась, і її волосся вигравало іскорками світла, наче діамантами. — Люсі... Ми з тобою такі схожі — ти і я...

— Оце вже навряд.

— Ми обидві вміємо розмовляти з духами. Обидві прагнемо розгадати таємниці мертвих. Обидві були на Тому Боці й бачили заборонені для смертних очей речі. Твій Талант так само великий, як і мій. Ми можемо об’єднати свої Таланти й дещо іще... — вона всміхнулась іще ширше. — Якщо ти прилучишся до мене, Люсі, ти здобудеш вічне життя.

Я звернула увагу, що хоч Маріса й покинула своє крісло, її досі огортало золотисте сяйво духа-порадника. Промені обплутували її тіло, наче Ланцюги. Зненацька я пригадала Чарлі Бада й відповіла:

— Гарна пропозиція. Тільки мені не до вподоби ота яскрава тварюка, що ширяє біля вас.

Жінка знов усміхнулась і мовила, граючись довгим локоном свого темного волосся:

— У тебе свій дух Третього Типу, у мене свій. Бачиш, ми й тут із тобою схожі.

— Хіба що в Люсі смак набагато кращий, — утрутився череп. — Ви, напевно, вже забули, леді, але багато років тому ми з вами вже розмовляли. Спочатку розмова була чемна, і я намагався поділитися з вами своєю мудрістю... А що сталося далі? Мене запхали до цієї склянки, а ви обрали собі цього золотого дженджика! Я вже не знаю, як ви звете його, але дурника ви склеїли майстерно.

— Замовкни, недогризку! — пихато спалахнув золотистий дух. — Навіть я не перериваю Марісу, коли вона...

— Ти хочеш сказати, що я часто всіх перериваю? Ой, пробач! Знову не втримався...

— Якби ти не сидів у склянці, — люто гримнув оксамитовий голос, — я розтер би твою плазму на порох!

— Та невже? І як би це вдалося тобі, шмаркачу?

Маріса примружила очі і вперше придивилася до моєї склянки з привидом:

— Я, здається, пам’ятаю тебе, злий духу. Ми справді розмовляли, і я зрозуміла, що ти надто слизький, балакучий і недолугий.

Обличчя в склянці насупилося:

— Справді? А ви певні, що то був не якийсь інший череп?

— Ні, вона добре запам’ятала тебе, — мовила я.

— Дивина та й годі!

— Цей огидний череп анітрохи не зацікавив мене, Люсі, — зауважила Маріса. — До того ж у мене вже був мій улюблений Езекієль. Відтоді, як я ще в дитинстві зустріла його, він відкривав мені найдивовижніші таємниці. Він керував усією моєю роботою. Саме він навів мене й Тома Ротвела на думку про експерименти з Джерелами. Саме з його допомогою ми вперше почали досліджувати Інший Світ.

Вона підняла руку, на якій блиснув нефритовий браслет, і Езекієлеві золотисті промені відразу заворушились, щоб грайливо обплутати її пальці. Маріса засміялась з якимись дикими, істеричними нотками. Повільно, непомітно я підібралась трохи ближче, вимірюючи оком відстань, що розділяла нас, і готуючись до нападу. Щиро кажучи, я була схвильована. В усміхнених очах Маріси видніли тіні, які існували ніби самі собою й тепер піднімались, щоб поглянути на мене. Тепер золотиста аура бавилася з волоссям Маріси, сяяла на ньому невеличкою короною — як тіара на Нещадній Красуні.

Щоправда, не тільки цим Маріса нагадала мені Красуню.

— Том був надто млявий, тяг мене назад, — провадила Маріса. — Він не міг слухати Езекієля, не міг осягати глибших істин. А ти можеш це, Люсі. Можеш. Немає більше нікого, хто міг би посісти почесне місце поряд зі мною.

— Не слухай цих балачок, Люсі,—знову втрутився череп. — Потім плакатимеш, якщо зв'яжешся з нею, будь певна.

— Так, я певна, — відповіла я й тієї самої миті стрибнула вперед, націливши рапіру в Марісу. Вийшло, одначе, зовсім не так, як я сподівалась. Клинок сповільнив свій рух і зупинився десь за два фути від жінчиної шиї. Я налягала на нього, проте повітря довкола загусло, наче клей.

— Дозволь нам позбавити тебе від зайвих спокус, — мовила жінка. — Езекієлю!

Золотиста постать підняла руку. Тугий стовп повітря відштовхнув мене назад. Я вдарилась об край дерев’яної шафи. Удар був такий потужний, що в мене зупинилось дихання і я впала на килим, випустивши з рук і склянку, і рапіру. Новий стовп повітря підхопив рапіру, й вона покотилась по підлозі.

Відсапуючи, лаючись, я поволі підвелась. Усе моє тіло боліло. Жінка стояла й спокійно дивилась на мене.