Порожня могила

Тіло було закріплено на золотому стояку всередині шафи. Численні золоті дротинки й скріпки зусібіч підтримували засохлу плоть, не даючи їй розвалитись. Проте, попри всі ці хитрощі, труп перебував у жалюгідному стані. Розпочнімо з голови: тут бракувало лівого ока, значної частини шийних м’язів, щелепи й частини черепа. Те, що збереглося, почорніло й скидалось на стару потріскану гуму. З черепа звисали довгі чорні пасма волосся, а сама голова трималась на кощавій, наче в обскубаної індички, шиї. Аж ніяк не краще зберігся й тулуб: укритий зморшкуватою, висохлою тонкою шкірою, він нагадував смажені овочі, які так смакують нашій Голлі. Зовні поверхня тулуба була чорна, мов застигла лава; крізь шкіру подекуди стирчали ребра. Руки й ноги перетворились на кістки, огорнуті тоненькою, мов папір, шкіряною оболонкою. Для того, щоб вони не повідпадали, їх подекуди було скріплено гвинтами. Одне слово, все це обтикане підпорами й згвинчене по шматочках опудало було, радше, пародією на труп. Воно шкірило пожовклі зуби й зирило на мене чорною очною ямкою.

Ще раз наголошую — зовнішній вигляд цього трупа майже не вразив мене.

Вразило інше. То була Маріса.

Так, то була Маріса Фіттес. Хоч їй бракувало пів голови, я відразу впізнала її за гачкуватим носом, за щелепою, чолом, пасмам волосся — то було обличчя, знайоме нам зі скульптур, книжок та поштових марок. Саме це обличчя — приблизно в такому самому стані — я сподівалась побачити в гробниці під мавзолеєм, якби все було так, як належить бути в людському світі, де мертві лежать у могилах, а живі ходять землею.

— Овва, — тільки й промовив череп, крутячись у склянці так, щоб краще розгледіти труп у шафі. Голос у нього був якийсь нерішучий. — Яка... несподіванка...

— Ти здивована? — реготнула жінка за моєю спиною. — Бідолашка Люсі! Ти вважала, ніби знаєш про мене все... То озирнись і поглянь на мене.

Я обернулася спиною до страхіття в шафі й лицем до двох інших страхіть, що стояли переді мною в цьому просторому кабінеті. Дух на ім’я Езекієль підплив трохи ближче до мене. Тепер він сяяв не так яскраво й нагадував темно-сіру розпливчасту чоловічу постать. Серед променів, якими він огортав жінку, з’явились широкі чорні смуги. Проте навіть крізь них на жінчиному обличчі видніла усмішка.

— Я була зовсім юна, — провадила вона, — коли написала свої «Таємні знання». Така, як ти, Люсі. Завдяки настановам мого любого Езекієля я дізналась, що плазма мерців може підтримати й продовжити життя. Я думала, що вона відмолодить моє тіло, збереже його свіжим та юним, і тому розпочала свої мандрівки до Іншого Світу. Ти бачила деякі засоби, за допомогою яких я збираю потрібну мені плазму. Скоро я виявила, що Езекієль каже правду: поглинаючи плазму, я насправді поповнюю запас своїх сил, а мій дух стає дужчим, могутнішим, — утупившись у мене своїми чорними очима, вона додала: — Проте далі на мене чекала пастка.

— Звісно, — підтвердила я. — Бо все, що ви робили, від самого початку було божевіллям. До речі, що це за Езекієль? До якого типу привидів він належить? І де ви його відшукали?

Жінка підняла руку й постукала по нефритовому браслету на зап’ястку:

— Я знайшла його похованим у землі поблизу давньої гробниці. Він старший і мудріший, ніж ти, Люсі, можеш уявити. Він бачив, як народжувались і занепадали могутні царства. Він зрікся власної смерті. І я — так само.

Золота постать ще ближче підсунулась до мене, і я відчула, як мені поза шкірою побіг холод.

— Годі балачок, — пролунав низький голос. — Це дівчисько не любить нас. Відкидає наші таємниці. Каже, що хоче смерті. Тож подаруймо їй смерть.

— Ні, — заперечила жінка. — Спочатку я хочу, щоб Люсі зрозуміла мене. Отже, від постійних мандрівок до Іншого Світу мій дух поволі дужчав, а тіло слабшало. Мені знадобились помічники, щоб ходити на Той Бік замість мене. Спершу то були мої друзі з Товариства Орфея — вони віддано служили мені багато років. Вони поділяли мої мрії й провели чимало експериментів. Що ж, вони мали на це право, — розтягла вона вуста в посмішці. — Проблема, яку вони досліджували, підтримувала їхній бізнес і збагачувала їх. Проте й вони врешті постаріли і втратили надію. Вони шукали способів досягти безсмертя, зберігаючи юними свої тіла. Вони так і не зрозуміли, що відповідь ховається не тут.

— То де ж вона ховається? — запитала я. Осяйний дух підібрався вже зовсім близько до мене, я відчувала його силу, досить потужну, щоб не дати мені зрушити з місця. Та поки жінка говорила, мій мозок не піддавався примарній пастці. Він працював щосили, оцінюючи моє становище й шукаючи шляхів до нападу або втечі. — І що то за відповідь?

— Огидна відповідь, — обізвався череп. — Будь певна.

Маріса нахилилась до мене:

— Ось що я зрозуміла. Смертне тіло завжди підводить тебе. І до того ж невчасно. Зате, якщо твій дух достатньо потужний... — вона торкнулась моєї щоки своєю крижаною долонею й відступила назад, — то можна знайти інші засоби стати безсмертним.