Порожня могила

Аж тут із нею почали коїтись химерні речі. Уявіть собі велику пластилінову ляльку, обличчя якої розтягують на всі боки велетенські невидимі пальці. Ніс, рот, очі, вилиці — всі риси її лиця на мить спотворились, розпливлись, а тоді знову повернулись на місце, тільки вже трохи змінені, й крізь перше, колишнє обличчя почало проступати друге, нове. Зараз у неї було два лиця — одне живе, друге бліде й прозоре. Спочатку ці лиця зливались, потім виявились ніби накладені одне на одного; нарешті, наче метелик із лялечки, виповзла примарна голова, відділилась і зависла в повітрі біля першої, живої голови. Важко сказати, що було моторошніше: зловісний, проте свідомий погляд примарної голови чи невидющі, мертвотні очі живої.

Обличчя жінки, відомої як Пенелопа Фіттес, набрякло й стало байдужим, наче в кретина, дихання відчутно почастішало. А примарне лице збоку здалось мені напрочуд знайомим: лінія щелепи й підборіддя, високе чоло, гачкуватий ніс... То було обличчя, яке гордовито дивилось на нас із скульптурного погруддя в мавзолеї й з обкладинки «Посібника Фіттес». Те саме обличчя, почорніле й вигниле, зараз дивилось мені в спину з-за відчинених дверцят шафи.

— Щоб мені закам'яніти на місці! — не витримав череп у склянці. — Такого я не сподівався!

Я тихо вилаялась і позадкувала — мимоволі, як кожна людина, яка натрапить на щось огидне й незрозуміле.

— Я завжди знав, що вона Маріса, — провадив череп. — Просто орієнтувався на те, що сховано в тілі. Ти ж знаєш сама: що я бачив, те й казав тобі. Якщо я бачив дух Маріси, то вважав, що тіло так само її! Я й не думав, що вона загарбає чуже тіло!

Там, де примарна голова з’єднувалась із нерухомим тілом Пенелопи Фіттес, висіла бліда розмита пляма. Вуста Маріси ворухнулись, і долинув тихий хрипкий голос:

— Загарбати чуже тіло? Ні, між нами набагато тісніший, бездоганний зв’язок! Ось поглянь, зараз я хочу підняти свою руку, — Пенелопина ліва рука піднялась і махнула мені. — Схотіла й зробила. А зараз я хочу переступити ногами! — довгі Пенелопині ноги затупцяли на місці, а рука тим часом розгладила спідницю. — Я можу все. Я почуваюсь як удома всередині моєї любої Пенелопи! Ми з нею — одне ціле! — примарна голова посміхнулась, а жива, що стирчала поряд, відкинулась убік, наче в ляльки.

— То Пенелопа... існувала насправді? — запитала я.

— Так, Пенелопа була моєю онукою.

— Ми думали, що ви підробили її життя...

— Не зовсім так.

— То вона була жива, а ви вбили її, — хрипко видихнула я. Примарна голова зацокала язиком:

— Цить, цить! Я вбила тільки дух. Тобто вигнала його геть. А тіло Пенелопи ось, живе й здорове, як ти сама бачиш. Це було цілком практичне вирішення моєї проблеми, й воно подарувало мені багато зайвих років життя. А тепер пробач, мені треба втиснутись назад.

Із моторошними гримасами примарна голова підсунулась до живої голови й полізла всередину. Ще трохи, й вона зникла. Пенелопина голова здригнулась і пустила з рота слину. Її очі відразу ожили. Жінка підняла руку й витерла мокрі губи.

— Це страшна річ, — мовила я. — Жорстокий злочин.

— Годі, — відповіла Маріса. — Так, це має дещо химерний вигляд, але користь від цього помітно переважає всі побічні явища. До того ж подумай: що мені ще залишалось? Моє власне тіло звелось нанівець багато років тому, ти щойно бачила його в шафі. Під кінець я була вже на порозі смерті, тримаючись тільки завдяки силі волі. Лікар, що доглядав мене, був звичайнісінький бовдур — тільки й міг, що запакувати мене в труну й поховати. Але мій дух прагнув життя! Замість того, щоб прийняти смерть, він перескочив до іншої посудини — до тіла моєї любої онуки Пенелопи, яка була тоді ще дівчатком. Кілька років мені довелось чекати, поки її тіло підросте, і на цей час я мусила передати агенцію до рук своєї дочки Марґарет, — обличчя жінки бридливо скривилось. — Марґарет була квола й духом, і тілом. Вона не підходила для керівництва моєю компанією. На щастя, досить скоро я змогла... змістити її й знову очолити компанію.

— Марісо... — промовив дух і заворушив своїми золотистими щупальцями.

Жінка кивнула:

— Езекієлю уривається терпець. Йому дуже кортить покінчити з тобою. Що тобі ще сказати? Тепер ти знаєш усе й можеш померти спокійно.

— Ні, не все, — втрутився череп. — Нехай вона пояснить іще одну річ. Якщо Марісі не потрібне її зношене старе тіло, навіщо вона зберігає його тут у шафі?