Порожня могила

— Ні, — обізвалась я. — Аж ніяк.

Сказавши це, я замахнулась молотком і щосили вдарила ним по склянці.

Клята штукенція покотилась убік, проте залишилась цілісінькою, крім хіба що невеличкої подряпини на склі.

Привид у склянці заплющив очі, готуючись до потужного удару, а потім розплющив одне око й вирячився на мене:

— Що ти робиш?! Тільки не кажи, що тобі бракує сили розбити її!

— Тримайся! — я ще раз ударила по склянці. Молоток відскочив від неї.

— Ну й дурепа ти, Люсі, — тільки й сказав на це череп.

Охоплена панікою, я вдарила ще раз. Ця спроба так само виявилась марною.

— Усе дарма!—розчаровано вирячився на мене череп. — Немовля в колисці — й те краще це зробить!

— Не кепкуй з мене! — буркнула я. — Ти ж сам запропонував мені скористатись цим клятим молотком!

— Я ж не думав, що ти така немічна! Хоч би попередила!

— Я досі ніколи не розбивала посріблене скло! Звідки мені знати, що воно таке міцне?

— То поклич кого-небудь на допомогу! Хоча б отого здохлого таргана! У нього вийде краще, ніж у тебе!

— Може, замовкнеш нарешті, га?

— Чудово, — зауважила Маріса, що спостерігала за нами. — Проте все коли-небудь закінчується. Прощавай, Люсі. Зараз ти помреш, а я піду дивитись, як Езекієль здиратиме плоть із кісток твоїх друзів. Не забудь перед смертю подумати, що чекає на твого любого Ентоні.

— Є інший спосіб, — пролунав чийсь голос. — Можна заощадити сили й час і покінчити з усім просто зараз.

Маріса рвучко озирнулась. Дух теж обернувся, щоправда, повільніше. Його сяйво аж померкло з гніву. Я підняла голову, хоч знала й так, кого зараз побачу. Я сподівалась на цю зустріч і водночас боялась її.

Двері до вестибюля були відчинені, й у них стояв Локвуд.

26

Він був зовсім не схожий на звичайного Локвуда. На того, якого ми бачили завжди — ошатного, витонченого, в довгому пальті й вузькому темному костюмі. Пальто давно пропало у вирі наших останніх пригод, а від костюма залишилось подерте, брудне, попечене ектоплазмою лахміття. Дірок у його сорочці було більше, ніж у сітці на картоплю, а якщо говорити загалом, то на Нещадній Красуні в її цирковому вбранні було більше матерії, ніж зараз на Локвуді. Рештки піджака на його плечі трохи курились димом, а від рукава на другій руці, розірваного величезними пазурами, не залишилось майже нічого. Очі затуляло брудне, сіре від солі й магнію волосся, а обличчя набрякло й зблідло. Одне слово, таким я Локвуда досі не бачила.

Та водночас він залишався самим собою — це було видно з того, як він тримає свою рапіру, з його статури, з усмішки в кутках його вуст, із спокійного погляду темних очей, що уважно, без страху оглядали кімнату. Уся його постать випромінювала таке світле завзяття, що перед нею тьмянів цей туманний дух із золотими щупальцями. Відвага, хоробрість, свобода — всі ці Локвудові риси видніли крізь усі його подряпини й садна, крізь брудне дрантя. Вони виступали на ньому так само, як водяні знаки виступають на зібганому папері.

Стоячи на дверях, він ніби правив за живий доказ марноти Марісиних спроб зберегти молодість. Він немовби показував, що таке справжня юність. Показував, яким чином слід підтримувати справжню силу духу. Показував, як поводитись перед обличчям смерті й кидати їй виклик. Локвуд зумів пробитися сюди, щоб порятувати мене. Подолав усіх ворогів — і живих, і потойбічних, — і з’явивсь у найпотрібніший момент. Я сиділа під стіною, скривавлена й безпорадна, проте моє серце співало з любові та радощів.

Хоч насправді мені дуже не хотілося, щоб він приходив сюди. Я боялася за нього.

— Привіт, Люсі, — Локвуд насмішкувато позирнув на мене. — Відпочиваєш?

— Авжеж, відпочиваю.

— Так, бачу, — він рушив ближче до нас, обходячи друзки скла та розкидані по підлозі часописи. Тільки тепер я помітила, що він тримає в руці коротку електричну рушницю. Він не зводив очей з Маріси й привида, що ширяв біля неї, й чи то цей погляд, чи рушниця так бентежили їх, що вони завмерли на місці. — Хочеш, щоб я приєднався до тебе?

— Звичайно, як завжди, — усміхнулась я у відповідь.

Із склянки на моїх колінах долинуло пирхання.

— Мене вже нудить від вас! — обізвався череп. — Ну, годі воловодитись! Робіть хоч що-небудь!

Череп мав рацію. Пора було щось робити. Бо наша робота, правду кажучи, тільки починалась.