Порожня могила

Маріса казала, ніби в мене була особлива причина потрапити до її кабінету самій-одній. Нібито задля того, щоб ми з нею об’єднали наші сили. Так, щодо особливої причини вона сказала правду, хоч я зрозуміла це тільки зараз. Я хотіла покінчити з усім цим сама, без Локвуда. Проте Локвуд усе-таки опинився тут, і я, звичайно, раділа цьому, хоч водночас до мене повернувся колишній страх. Я пригадала лиховісні віщування механічної ворожки в театрі Тафнела. Пригадала порожню могилу, що чекала на Локвуда біля могил його батьків і сестри. Проте найвиразніше переді мною постала колишня зустріч із привидом, який мав Локвудове обличчя, і його пророцтво про те, що Локвуд загине, боронячи мене.

Ось чому моє серце водночас і співало, й краялось із відчаю, й мені залишалось прийняти той факт, що Локвуд усе-таки тут, зі мною. Будь-що більше я не могла ховатись на килимі за канапою. Я змусила себе підхопитись, незважаючи на кров, що текла з мого пораненого боку.

Проте я виявилась не єдиною, хто вирішив перейти до діла. Дух на ім’я Езекієль помітно зблід. Його вогненна корона та осяйні щупальця потьмяніли й потяглися до Локвуда, а той підняв рушницю й вистрілив. Блискавка влучила привидові просто в груди, пробивши в них здорову діру. Езекієль дико завив і відлетів аж до письмового стола. Щупальця, що тяглися до Маріси, зненацька стали зовсім тонкі. Сама ж Маріса застогнала, наче від болю, й побігла до свого примарного спільника, розчавлюючи підборами скляні друзки.

Локвуд підійшов до мене, нахилився й торкнувся пальцями моєї рани, не випускаючи при цьому з рук рапіри:

— Ти поранена, Люсі.

— Дурниці. Зовсім легко.

— Кіпс теж так казав...

— Кіпс? Що з ним?

— Ми відвезли його до лікарні. Що з ним зараз, Люсі, я не знаю... Щоправда, поки лікарі оглядали його, він, як завжди, бурчав і сипав своїми похмурими дотепами. Тож гадаю, що з ним буде все гаразд... — він помітив дві постаті в кутку кімнати. — Ось де вони... Ти щось хочеш сказати мені просто зараз?

— Кілька дрібниць. Привид може пересувати речі в повітрі, як Полтерґейст, а його Джерело — браслет на руці Маріси. Її дух панує в тілі Пенелопи, а давній труп самої Маріси зберігається тут у шафі й навіщось потрібен їй. Це поки що все.

— Чудовий звіт. Зачекай мене тут! — усміхнувся мені Локвуд. — Тільки не лізь у бійку! Я мусив тобі сказати це, хоча знаю, що ти завжди зневажаєш мої накази.

Я усміхнулась у відповідь:

— Боюся, що з цим уже нічого не вдієш... Стережись Езекієля.

— Нічого, в мене є рушниця. Я кращий стрілець, ніж Джордж. Він там, унизу, мало голову Барнсові не відстрелив.

— Барнсові? То Барнс тут?!

— Тут. І Фло теж. Вона й привела сюди інспектора. Гаразд, розкажу тобі про все потім.

Локвуд трохи відсунувся вбік і вистрілив з рушниці, змусивши Марісу зойкнути й заховатись за великий горщик із рослиною. Гілля рослини спалахнуло вогнем, а килим закурився димом. Езекієль тим часом порався зі своєю раною, з’єднуючи частини розірваної плазми. Він здійняв примарний вітер, спрямувавши його на нас із Локвудом. Повітряна хвиля виявилась менш потужною за дві попередні, проте все-таки відчутною. Локвуд якимось чином примудрився встояти на ногах. Він підняв рушницю й знову вистрілив.

Посеред кімнати я побачила свою рапіру. Я вже хотіла була підібрати її, аж тут уздріла склянку з привидом, що лежала на підлозі. Судячи з гримаси, череп неабияк сердився.

— Виходить, я тобі вже не потрібен? — буркнув він. — Авжеж, тепер з тобою твій любий Локвуд! Він дуже вчасно завітав, до речі Тепер у нього все буде, як завжди, під контролем.

— Начебто... — я підняла склянку й понесла її до найближчого столика.

— Ну, звісно, навіщо тобі такий смердюх, як я! Іди мерщій за своїм дорогеньким Локвудом!

— Піду, тільки трохи згодом, — примарний вітер поскидав зі столика всі часописи. На ньому стояла лише невеличка статуетка — пірамідка з круглих камінців, що скидалась на купку кінського посліду. Я поставила склянку на столик, поклала її набік і взяла статуетку.

Привид, що саме корчив гримаси за склом, на мить зупинився й недовірливо запитав:

— А це навіщо? Затопити в лоба Марісі?

Я підняла статуетку над головою.

— Цікава думка — вибити старій відьмі мозок цією купкою скам'янілого кінського...

Зненацька привид замовк. Його обличчя застигло.

Заплющивши очі, я щосили вдарила кам’яною пірамідкою по склянці. Пролунав тріск, щось засичало, як прохромлена шина, й засмерділо. Я знову підняла статуетку, вдарила по склу ще раз, а тоді почула:

— Агов! Обережно! Так ти мій череп розтрощиш!