Порожня могила

Серед диму й примарного світла я не розуміла, куди біжу, і втратила відчуття простору. Я не могла знайти ні своїх друзів, ні виходу. Спіткнувшись біля розтрощеної колони, я помітила збоку від неї блідо-зелений Спектр у подобі чоловіка в кайданах, із божевільними очима. Він присів навпочіпки, немовби збираючись стрибнути у воду, й скочив на мене. Я різонула його своєю рапірою, побокувала й побачила перед собою арку. Не гаючись ні секунди, я кинулась туди й помчала якимось коридором, захаращеним паперами. Довкола було порожньо й тихо — всі, хто міг, уже повтікали.

Несподівано я зрозуміла, куди потрапила. Вази з квітами, рапіри й лавандовий дим перед гранітними плитами. Портрети серйозних підлітків по стінах. Шестеро ліфтових дверей у дальньому кінці зали — п’ятеро бронзових і одні срібні. У паніці я побігла не до виходу, а вглиб будинку й знов опинилась у Залі Загиблих Героїв. Біля ліфтів.

Я озирнулась назад, у коридор. Жодного сліду Клепгемського Різника, проте здалека чути моторошний регіт. Я стала, відсапнула й спробувала заспокоїтись.

— Виходить, тебе понесло не в той бік, — мовив череп. — Чудово. Зараз твої дружечки вирушать пити чай з кремовими булочками, а ти застрягла тут. Між тобою та виходом аж семеро потужних привидів Другого Типу, — здалека долинув вибух. — Навіть восьмеро. Ще одна колона готова.

Я не сказала нічого. Локвуд з іншими моїми друзями повинні були пробитись надвір. Тепер вони допоможуть Кіпсові, і все буде гаразд.

— Цей Різник... — провадив череп. — Він сидітиме й чекатиме на тебе вічно. Ти готова поговорити з ним?

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює холодна, спокійна впевненість. Де й поділась моя дотеперішня відчайдушна лють. — Ні, розмовляти з ним я не збираюсь.

— Дуже мудро з твого боку. Тоді сядеш тут і рюмсатимеш?

— Як собі хочеш, але я не рюмсатиму, — я вирушила до срібного ліфта. — У мене є краща думка.

24

Довго чекати ліфта мені не довелося. Долинув тихий лагідний шум, і кабіна спустилася з горішнього поверху. Я стежила за тим, як на табло біля дверей змінюються цифри: сьомий, шостий, п’ятий поверхи... Дзень! — шум ущух, двері відчинились, і я побачила перед собою темні стіни кабіни з ажурними золотими прикрасами, інкрустацією з черепахового панцира й дзеркальними панелями.

Я увійшла всередину й обернулась лицем до дверей. Далі поправила склянку з привидом, що стирчала з-під пахви, й натисла кнопку сьомого поверху.

Двері зачинились. Ліфт майже нечутно рушив угору.

— Поїхали! — озвався череп. — Наступний поверх — столове срібло, кухонні приправи та запасна білизна!

Ми стояли й дивились на двері. У дзеркальній панелі, в золотистому світлі, що линуло зі стелі кабіни, можна було розгледіти, яка я натомлена. Обличчя сіре, набрякле, нечесане волосся стирчить у різні боки. Одяг подертий і брудний. Щоправда, всім цим я не переймалась. Головне, що мої очі палали вогнем.

Ліфт був чудовий — увесь у золоті, в оксамиті й до того ж старий. Приватний ліфт для однієї-єдиної пасажирки. В повітрі було виразно чути знайомі густі пахощі її парфумів.

— Пахне Марісою, — ніби прочитавши мої думки, зауважив череп. — Ми майже приїхали.

Він замугикав якусь веселу пісеньку, сам собі кривлячи в дзеркалі гримаси. Я відгорнула куртку й перевірила свій робочий пояс. Так... рапіра на місці, молоток і два пакунки з залізними стружками теж. В одній кишеньці — срібна сітка, і все. Каністр із магнієм у мене не було. І часу, щоб повернутись і взяти каністру чи рушницю з візка, — так само. Гаразд, обійдуся рапірою.

— Отже, — мовив череп, коли ми проїхали другий поверх,— поділися зі мною своїми планами. Що ми робитимемо, коли побачимо Велику М.?

Я не відповіла, спостерігаючи за табло з цифрами.