Порожня могила

Цього вечора було так само. На підвіконні вигравали останні промені надвечірнього сонця. На шарі пороху, що вкривав його, залишився круглий слід від склянки з привидом, яка раніше стояла тут. Саме сюди, на звичне місце, я поставила обгорілий череп — просто для того, щоб заспокоїтись. Якщо привид захоче повернутись, то — будь ласка. А не захоче, то так і буде.

Я стояла біля вікна й дивилась униз, на Портленд-Роу.

Небо було рожево-сірим; сонце, що саме сідало за обрій, віддзеркалювалось у шибках із протилежного боку вулиці. У вікнах біліли завіски, виблискували срібні обереги від привидів. На вулиці бавилися діти.

У двері хтось постукав. Я озирнулась, відповіла, й до кімнати зазирнув Локвуд. Він був у новому пальті — отже, збирався надвір, — і тулив до грудей стос паперів.

— Привіт, Люсі. Пробач, що потурбував тебе.

— Нічого. Заходь.

Ми всміхнулись одне одному. Після пригод у Будинку Фіттес ми з ним ні разу не залишалися сам на сам. Чому? По-перше, ми були надто зморені й виснажені. По-друге, нам випав клопіткий тиждень — треба було дати лад розореному будинку й закінчити справи з Барнсом. Як і всіх наших друзів, нас із Локвудом вистачало тільки на те, щоб попоїсти, виспатись і порадіти, що ти живий.

Проте зараз Локвуд завітав до мене. Ступив кілька кроків і зупинився.

— Пробач, що потурбував тебе, — повторив він. — Просто хотів тобі дещо передати, а внизу для цього забагато галасу. Джордж, як навіжений, фарбує стіни, Кіпс і Голлі чіпляють дверцята на буфет...

— Так, звичайно, — відсапнула я. — Бачу, що там у тебе ота клята підписка для ДЕПРІК про нерозголошення таємниці. Гаразд, я підпишу її, тільки не зараз. Поклади куди-небудь.

Він завагався:

— Можна сюди, на ліжко?

— Умгу.

Я знов обернулась до вікна й поглянула на сусідні будинки із залізними ґратами та блискучими оберегами. Вулицею біг малий хлопчина, женучись з іграшковою рапірою в руці за двома своїми приятелями — вони, напевно, вдавали з себе привидів. Локвуд підійшов до мене, став поруч і сперся долонею об підвіконня.

— Проблема нікуди не поділась, — зауважила я, помовчавши. — Ще пів години — і всі сховаються по домівках.

— Можливо, потроху все піде на краще, — відповів Локвуд, — бо ці дурні більше не бентежитимуть духів на Тому Боці. Думаю, що це повинно допомогти. Духи матимуть змогу перейти до свого світу і більше не повертатимуться.

Я лише кивнула. Ми не знали, як буде насправді.

Локвуд уже хотів був щось додати, однак передумав. Кілька хвилин ми мовчали. Він стояв поруч зі мною, а наші долоні лежали, наче приклеєні, на підвіконні. Нарешті він випростався й відступив трохи назад.

— Так, — мовив він, — залишилось іще чимало привидів, яких нам доведеться приборкати, й чимало життів, які нам випаде врятувати. А тим часом надворі чудовий вечір, і я збираюсь піти погуляти. То я й хотів запитати тебе: може, ходімо разом? — він поправив комір. — До речі, як тобі моє нове пальто?

— Ну, правду кажучи, йому бракує двох-трьох плям від ектоплазми. .. А так дуже личить тобі.

— То, може, я краще куплю собі мотоциклетну куртку, як-от у Барнса?

— Ні, що ти...

— Гаразд. Тож якщо ти згодна, Люсі, я зачекаю тебе в передпокої, — він пішов до дверей, проте дорогою зупинився й знову усміхнувся до мене: — І не забудь підписати папери!

І затупотів сходами вниз.

Як і завжди, я помітила, що стою й так само всміхаюсь услід йому. І так само, як і завжди, кімната трохи померкла після того, як він пішов. Так, ми підемо разом гуляти! Я підійшла до ліжка, щоб узяти з нього куртку, й зненацька почула за спиною легенький шум. Озирнулась — і на одну-єдину мить побачила, як на підвіконні спалахнув зелений вогник.

Я моргнула й вирячилась на нього. Серце шалено тьохкало в моїх грудях.

Може, то була остання блискітка надвечірнього сонця? Не знаю. В моїй кімнаті на горищі вже сутеніло. На підвіконні темнів череп, його потріскані очні ямки залишались темними й порожніми. Я чула, як поверхом нижче насвистує Джордж, фарбуючи двері на сходовому майданчику.

Невже так нічого й не відбулося?

Та, врешті-решт, іще й не смеркло як слід.

Кілька секунд я далі дивилась на підвіконня, аж поки відчула, що моє обличчя знову розпливається в усмішці. Я обернулась і знову потяглась до ліжка по куртку.

Папери з ДЕПРІК Локвуд поклав просто на неї. На темному тлі куртки вони виділялися рівним білим прямокутником, і на цьому прямокутнику в останніх промінцях денного світла щось поблискувало.

Поблискувало?

Я нахилилась нижче й тільки тепер побачила, що на паперах лежить гарненький золотий ланцюжок із сапфіровою підвіскою. Локвуд дістав його зі старої коробочки, де цю прикрасу зберігала його мати. Навіть у сутінках камінь видавався чарівним, напрочуд чистим, ясним. Усе своє світло й любов, зібрані за довгі минулі роки, він ніби віддавав тепер мені.

Не знаю, скільки хвилин я стояла й дивилась на нього.

Потім обережно взяла прикрасу в руки, надягла її собі на шию, накинула куртку й помчала сходами вниз.

Словник