Порожня могила

Джордж послухався й правильно зробив: то справді був класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°», хоч і в дещо незвичній обстанові. Кухня постраждала чи не найдужче з усіх кімнат нашого будинку: всі її двері й вікна були розтрощені, меблі здебільшого знищені, а на підлозі залишились плями крові й випалені діри. Тож насамперед ми здерли й викинули лінолеум, винесли розбитий буфет, поміняли шибки у вікнах, повісили нові двері — їх залишилось тільки пофарбувати. І, звичайно ж, купили новенький стіл і застелили його свіжою «скатертиною мислення». Після цього ми були певні, що й цілий будинок так само відновиться. Просто йому, як і нам, потрібен час на одужання.

А нинішній ранок цьому сприяв якнайкраще. В садку під вагою стиглих плодів хилила свої віти яблуня. Свіжа травичка вже встигла затягти собою випалені плями на землі під ґанком та біля дверей підвалу. Незабаром я візьмуся збирати яблука, часу цього року мені вистачить, і засію газон. Разом ми перефарбуємо вікна й відновимо свою контору в підвалі. Змайструємо нові солом’яні манекени для фехтувальної кімнати. Повісимо полиці й заповнимо їх новими артефактами та книжками. І неодмінно купимо нові меблі. Грошей нам вистачить, за свою останню операцію ми дістали від інспектора Барнса щедру премію. А найголовніше — нам треба вирішити, як далі працюватиме агенція «Локвуд і К°». Так, настала пора закінчувати одні справи й розпочинати інші.

— Як там сьогодні наш приятель, Люсі? — запитав зненацька Джордж. На прохання Голлі я прибрала череп, однак недалеко, він стояв біля моєї тарілки. Він також постраждав у битві — обгорів, почорнів, на ньому з’явилась глибока тріщина від очної ямки аж до маківки. Я розуміла, чому Голлі так гребує ним, проте мене це не дуже хвилювало.

— Мовчить.

— Досі мовчить?

Так, череп досі мовчав. Відтоді, як після вибуху я витягла його з уламків склянки, що лежала серед горілого сміття на підлозі сьомого поверху Будинку Фіттес. Там я загорнула його в якусь ганчірку, принесла додому й тримала в себе про той випадок, якщо дух худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям повернеться до свого Джерела. Проте цього не відбувалось. Торкаючись черепа, я не відчувала хвиль потойбічної енергії. Під пальцями була лише кістка, суха й холодна.

— Так, досі мовчить, — підтвердила я.

Локвуд оглянув усіх наших друзів.

— Так, Люсі, то був нівроку потужний вибух, — промовив він. — Незгірше за ті, якими ДЕПРІК розгромив Колонну залу. І знищив усіх отих привидів.

— Знаю. Але це тому, що було зруйновано їхні Джерела. А наше Джерело — ось воно, — наполягала я. — Тому вибухи навряд чи знищили дух черепа.

— Хтозна... Можливо.

— Навряд. Я певна, що навряд, — мені пригадалась вогняна куля, що поглинула примарну постать юнака.

— Вибух міг розірвати зв’язок привида з Джерелом, — припустив Кіпс.

— Ні, це дурниця. Вдень він не може повернутись тому, що в нього тепер немає захисту з посрібленого скла. А вночі... він неодмінно повернеться.

Ці слова я раз по раз твердила собі, хоч сама вже не вельми вірила їм. Після вибуху минув уже тиждень, а привид так і не повертався.

— Він міг просто... зникнути, Люсі, — зауважила з усмішкою Голлі. — Ти випустила його зі склянки. Із вдячності він допоміг тобі. А потім зважився на те, що мав зробити ще століття тому, — зник назавжди.

Може, це була й правда. Ми заходилися снідати далі. Через кілька хвилин Кіпс поклав на стіл виделку й сказав:

— До речі, про Джерела... Ось що непокоїть мене. Ми знаємо, що тіло Пенелопи перенесли до мавзолею й поховали в особливій срібній труні. А що сталося зі справжніми рештками Маріси? З розповіді Люсі та Локвуда виходить, що її дух якимось чином досі прив’язаний до них. Якщо її гарне молоде тіло померло, то чи може дух Маріси повернутись до свого старого тіла? Може, він зараз вештається біля нього в одному з моргів ДЕПРІК...

Локвуд усміхнувся:

— Не переймайся. Ніхто там не вештається. Я саме хотів розповісти вам, що вчора, коли відкрили гробницю в мавзолеї, Барнс і його команда подбали й про давнє Марісине тіло. Пам’ятаєш, Люсі, яке воно було висохле? Тож його втиснули до давньої Марісиної труни, поряд із кістками нашого давнього приятеля — лікаря Кларка. Думаю, його дух неабияк утішиться таким сусідством... — Локвуд помовчав і взяв іще одну грінку. — Якщо дух Маріси справді прив’язаний до її тіла, на нього чекає веселенька вічність.

Сонячне проміння осявало нас. Ми закінчили снідати й зручніше вмостились на своїх стільцях.

— Гаразд, — провадив Локвуд. — Сьогодні на нас чекає певна важлива справа. Вчора Барнс передав мені офіційні папери з ДЕПРІК, які ми повинні підписати. Кожен з нас мусить дати обіцянку не розголошувати того, що ми бачили і в Будинку Фіттес, і на Тому Боці. Всі ці відомості вважаються секретними.

— Я не хотіла б таке підписувати, — зізналась я.