Порожня могила

Того вечора викликів у нас не було. Це виявилося саме до речі — нам ще треба було підготуватись до завтрашнього розслідування історії з Нещадною Красунею. Удень ми з Голлі заповнювали звіти про наші останні справи, а Локвуд замовив у Маллета нові рапіри й ланцюги і при цьому здавався тихшим та пригніченішим, ніж зазвичай: я подумала, що його засмутив черговий візит до кімнати Джесіки. Джордж іще опівдні подався до архівів і досі не показувався. Коли настав час обідати, я швиденько розігріла готову печеню з холодильника (з Джорджевих запасів), і ми попоїли просто в конторі.

Трохи згодом, коли я прибирала на кухні, до мене зазирнув Локвуд. Джордж іще не повернувся, а Голлі вирушила до себе додому, тож у будинку на Портленд-Роу ми з Локвудом зараз були самі.

— Мені треба вийти у справах, Люсі. Хочеш піти зі мною?

— У справах?

— Так.

— І ти хотів би, щоб я пішла з тобою?

— Якщо в тебе немає важливіших справ...

Важливіших справ у мене дійсно не було. За кілька секунд я вже стояла біля дверей.

— Може, взяти робочу торбину? Зараз побіжу до підвалу...

— Не треба. Рапіри вистачить. Я теж візьму свою стару.

Стару? Тобто нам трапиться не дуже сильний привид?.. Ми вийшли надвір.

— А куди ми йдемо? — запитала я.

— Недалеко.

У сутінках ми пройшли кілька кварталів на схід, а потім звернули на північ, у бік Мерілебон-Роуд. Я подумала, що там ми візьмемо на стоянці таксі, аж тут Локвуд, не дійшовши до перехрестя, зупинився перед іржавою залізною огорожею кладовища Мерілебон.

— Тут? — запитала я. Кладовище було невеличке, старе, густо засипане сіллю й міцно обгороджене.

— Так.

— Щось я не чула, щоб тут виникали проблеми.

Він легенько всміхнувся:

— Постав черевик просто на зарості плюща у себе за спиною. Намацаєш стовпчик, на який легко стати. А звідти можна сягнути руками верхнього краю огорожі й підтягтись. За огорожею сховано широкий мур. Ось, поглянь! Зараз я покажу тобі!

За одну-єдину мить він по-котячому перебрався через огорожу і вже стояв, згорбившись, по той її бік.

— Зумієш, авжеж? Головне, дотягнися до верхнього краю, а далі я допоможу тобі...

У відповідь я лише пирхнула. Може, я й не така спритна, як він, — я навіть зо два рази вилаялась, поки дряпалась через ту огорожу, — та невдовзі я вже стояла біля нього на мурі, футів за десять над землею, і оглядала темно-зелені зарості кладовища.

Цей мур обгороджував кладовище з самого початку, вже пізніше його зовні оточили залізними панелями. Праворуч від нас видніло світло вуличних ліхтарів на Мерілебон-Роуд; унизу розкинулось царство тиші й мороку. Кладовище було старовинне, найменша латочка землі тут коштувала шалених грошей. Надгробки громадились так тісно, що мало не стояли один на одному і майже тонули в щільних заростях ожини, з яких, немов уламки кораблів з буремного моря, подекуди стриміли кам’яні урни та ангели. Внутрішньою стороною муру тяглися довгі пагони плюща. То тут, то там із заростів піднімалися старі тисові дерева, схожі на жовті свічні недогарки. Було очевидно, що кладовище вже тривалий час покинуте.

Загалом то був тихий, сумовитий зелений закуток, де не відчувалося жодної небезпеки. Проте зброю в таких місцях слід тримати напоготові, тож я спитала, поклавши руку на ефес рапіри:

— Який Гість чекає тут на нас?

Довге пальто Локвуда затріпотіло під свіжим вітерцем. Жодної відповіді я не почула — можливо, Локвуд просто не вловив мого запитання.

— Зійти донизу дуже просто, — натомість лагідно промовив він. — Мур тут трохи обвалився, і вийшли справжнісінькі сходи. Тільки ступай обережно, щоб не посковзнутись. Ходімо?

— Локвуде,—спиталая, злізаючи вниз щербатим муром, — звідки ти все це знаєш?

— Я тут уже бував, — пояснив він. Тим часом я вже зіскочила на землю і опинилась аж по груди серед трави й кущів ожини. — А тепер сюди, — показав він на ледве помітну стежку, схожу на звірячий слід, що петляв між надгробками.

Я прямувала за Локвудом, нічого не питаючи й старанно пробираючись між колючими кущами. Невдовзі стежка привела нас до малесенької галявинки, де траву й плющ хтось викосив клинком рапіри.

Посередині галявинки стояли два надгробки, на яких вигравали останні промінці надвечірнього сонця. Обидва вони були з сірого каменю, досить нові, прямокутні, не забруднені дощем та вітром. На каменях не було жодних прикрас, тільки лівий надгробок був трохи більший за правий. На ньому, під різьбленим портретом сумної красуні в каптурі було вибито чіткими великими літерами:

СЕЛІЯ ЛОКВУД

ДОНАЛЬД ЛОКВУД

Знання дарує нам волю

На другому камені, без усяких зображень, було викарбувано лише два слова:

ДЖЕСІКА ЛОКВУД

Я розтулила вуста, щоб сказати хоч що-небудь, та не змогла промовити ні слова. Моє серце шалено тьохкало, голова йшла обертом. Я стояла й мовчки зирила на камені.

— Часом я питаю сам у себе, Люсі: навіщо це все? — заговорив Локвуд. — Чому ми робимо те, що робимо? Взяти хоча б нашу минулу ніч: чому ми наважились на це? Чи ось Тафнел... Чому ми сиділи й слухали те, що молов цей неотеса? Ось що часом спадає мені на думку, й тоді я зазвичай навідуюся сюди.