Порожня могила

Я поглянула на нього. Він стояв біля мене в сутінках, ховаючи обличчя за піднятим коміром пальта. Мені давно кортіло дізнатися, де похована його родина, одначе спитати про це я досі не наважувалась. А тепер він сам привів мене сюди, до цього найдорожчого йому місця. Тому, крім смутку й співчуття, я відчувала ще й певну радість.

— Ось що таке Проблема, — провадив Локвуд. — Ось що вона з нами робить. Уриваються життя, передчасно помирають дорогі нам люди. А потім ми ховаємо їх за залізними огорожами, залишаємо на самоті серед ожини та плюща і втрачаємо їх удруге. Смерть — це не найстрашніше, Люсі. Найстрашніше — це забуття.

Скраю галявинки виднів чийсь старий, порослий мохом похилений надгробок. Локвуд підійшов до нього й сів, підібгавши ноги й мало не спираючись об густий кущ ожини, що ріс позаду. Його чорне пальто майже зливалось із довколишніми тінями, а усмішка кволо сяяла серед темряви.

— Я завжди сідаю тут, — пояснив він. — Під цим каменем похований такий собі Дерек Томпкінс-Бонд. Він, здається, не проти того, щоб я посидів на його могилі. Принаймні жодного разу не проявився, щоб прогнати мене, — він поплескав долонею по каменю. — Якщо хочеш, сідай поруч. Тільки не спіткнись об цю залізяку.

Я справді мало не перечепилась об залізну дротину, що стриміла з землі якраз на рівні моєї гомілки. Я знала, що це мітка на межі могильної ділянки. Раніше я не звертала на це уваги, та зараз ясно побачила родинну могилу Локвудів. А ще я помітила, що надгробок Локвудових батьків стояв посередині ділянки, праворуч від нього височіла могила Джесіки, а ліворуч... ліворуч залишалось порожнє місце.

Я втупила очі в цей клаптик землі, порослий травою. На якусь мить довколишній світ для мене пропав — я не чула ні калатання власного серця, ні шепоту вітру, ні шелесту листя, ні далекого шуму нічних таксі на Мерілебон-Роуд.

Я не зводила очей з цієї маленької непримітної ділянки. Дивилася на порожню могилу, що чекала на свого майбутнього господаря.

Я не одразу відчула, що Локвуд далі розмовляє зі мною:

— Коли померла моя сестра, кладовище вже зачинили з міркувань безпеки. Довелося добре поклопотатись, щоб міська влада дозволила поховати її на родинній ділянці, вшанувавши останню волю небіжчиків...

Ми чудово знали, чому влада врешті на це погодилась. Нехай собі мертві радіють від того, що лежать поряд. Щасливому мерцеві нема потреби повертатись у світ живих...

Переступивши через дротину, я трохи пройшла травою й сіла на камінь біля Локвуда.

— Це добре, коли родина спочиває вкупі. Авжеж, Люсі? — запитав Локвуд. — Тому я й не почуваюся самотнім, коли приходжу сюди.

Я кивнула, поглянула на нерівно скошену траву й на люто порубані клинком кущі. Аж нарешті до мене повернулась мова, і я сказала:

— Дякую, що привів мене сюди.

— Будь ласка.

Кілька хвилин ми посиділи мовчки, щільно притулившись одне до одного плечима. Нарешті я наважилась заговорити:

— Ти ніколи не розповідав мені, як це сталось.

— Як загинули мої батьки? — Локвуд знову замовк і мовчав так довго, що я вже подумала, що він знову, як завжди, нічого не скаже. Та врешті він усе-таки заговорив — тихо й сумно: — Дуже химерним чином. І сталось це недалеко звідси.

— Як? У Мерілебоні?

— Так, на Юстон-Роуд. У підземному тунелі. Знаєш, де він?

— Ти ніколи не розповідав мені... — повторила я.

То був короткий, негарний бетонний тунель, збудований для того, щоб розвантажити перехрестя Юстон-Роуд з іншою так само переповненою вулицею. Ми з Локвудом частенько проїздили цим тунелем у таксі, проте досі він ані словом не натякав мені, що це за місце.

— То це була автокатастрофа? — перепитала я.

Локвуд підтяг угору коліно й обхопив його руками.

— Так, і дуже видовищна, — відповів він. — Я тоді був ще зовсім малий. Батьки вирушили до Манчестера, де мали прочитати важливу лекцію — свого роду звіт про їхню багаторічну роботу, підсумок усіх подорожей та відкриттів. Та їм не судилося доїхати до залізничної станції. В їхній автомобіль у тунелі врізалась вантажівка. Розлився й відразу спалахнув бензин. Пожежу гасили більше ніж годину. Полум’я було таке потужне, що на вулиці потім довелося замінити частину покриття.

— Боже милий! Локвуде... — я намацала в пітьмі його руку й стиснула її.

— Не хвилюйся. То було давно. Я майже не пам’ятаю батьків, — Локвуд сумно всміхнувся мені. — Дивна річ, та часом мене найбільше засмучує те, що в тій пожежі згорів рукопис їхньої лекції. Як би я хотів прочитати його!.. Будь-що мені добре запам’яталась та ніч. Я стояв біля вікна твоєї нинішньої кімнати на горищі й бачив, як до нашого будинку один за одним під’їжджають броньовані автомобілі з червоно-синіми маячками, а біля ґанку стоять Джесіка й наша няня і розмовляють з поліцією та агентами «Фіттес» у темно-сірих формених куртках. Цікаво, чому вони там опинились... Мабуть, простий збіг.

Запала тиша. Довкола швидко сутеніло. Листя на деревах уже злилося в щільну темну масу. Ми з Локвудом міцно трималися за руки. За кілька хвилин він знову заговорив: